Найсмачніше — у глибокому погребі

Українські вина лишаються «попелюшками» у рідних пенатах, але знаходять своїх поціновувачів, отримуючи високі нагороди

За традицією, під кінець року центральна галузева дегустаційна комісія разом iз виноробами визначили найкращі вина України. Провідні фахівці «Укрвинпрому» за підсумками експертної дегустації традиційно вже десять років визначають кращі вина, які купують і п’ють українці. Цього разу — серед 55 зразків, представлених на вітчизняному ринку. Працювала комісія цьогоріч на Закарпатті. До речі, вино «Трамінер» відомого закарпатського виробника стало найкращим, виробленим із однойменного сорту винограду, пише «Україна Молода». Цікаво, що в номінаціях, представлених певними сортами винограду, лідери не повторювалися, — кожен виробник зазвичай обирає власний «фірмовий» сорт, на якому й удосконалює майстерність. Утім чимало українців досі не підозрюють, що до святкового столу таки варто приглядати вітчизняне вино, яке частенько поступається зарубіжним тільки масштабами рекламних кампаній.

Якісне, але не розпіарене

Показово, що цьогорічна панельна дискусія українських виноробів про шляхи підвищення конкурентоспроможності виноробної галузі загострила тему давнього українського прислів’я — вміли готувати, та не вміли подавати. Чи можна уявити, щоб у ресторані будь-якої з виноробних країн не змогли знайти у винній карті вітчизняного вина? В Україні ж, якщо ваш іноземний гість захоче скуштувати аборигенського напою, не факт, що офіціант зможе щось запропонувати. І в цьому ми з вами часто переконувалися й без спеціального експертного дослідження. Звісно, подбати про хорошу рекламу власного вина повинні в першу чергу самі виробники. Але останніми роками зміна законодавчих умов змушує їх опікуватися більше бюджетом виживанням, ніж рекламою. Як звернув увагу Володимир Кучеренко, генеральний директор корпорації «Укрвинпром», зараз виноробство та вино¬градарство позбавлені навіть моральної державної підтримки.

— Часто можновладці забувають, що на цій землі має право існувати така галузь, що вона повинна розвиватися, — сказав він. — Бо це ж і соцсфера, і робочі місця в багатьох виноградарських регіонах, і відрахування в бюджет, податки. Культура споживання вина — показник рівня розвитку суспільства. Чим більше нація споживає якісного вина, тим вона здоровіша. Якість же його безпосередньо залежить від підтримки галузі виноградарства та виноробства. Донедавна була така підтримка у вигляді півторапроцентного збору на розвиток виноградарства, садівництва та хмелярства. Та останні два роки навіть цього нема. Цього року для усього сільськогосподарського комплексу буде надано 5,5 мільярда гривень. Але виноградарство отримає від цього зовсім незначну частину.

Межа виживання

Про наслідки скасування збору на виноробство розповів Михайло Агафонов, експерт Центральної галузевої дегустаційної комісії корпорації «Укрвинпром»:

— Наразі, за кадастровими даними, маємо 44,5 тисячi гектарів виноградників по Україні (без Криму). Це критично мала межа, перетин якої може спровокувати крах галузі. Бо ми просто не зможемо забезпечити свої підприємства вітчизняною сировиною. Не слід забувати, що у нас артемівський, харківський, київський заводи вин і зараз не мають власних виноградників — вони працюють на поставках. Тому якщо ми опустимося зараз нижче цього рівня, то потрапимо в тупикову ситуацію. Однопроцентний, а потім півторапроцентний збір на виноградарство, який існував із 2000-го року, дійсно робив велику справу. У 2010-11 роках ми завдяки йому садили щорічно по 5,5 тисячi гектарів виноградників і стільки ж садів по країні. Садили не просто так, а за новітніми технологіями, на краплинному зрошенні. І навіть якщо кардинально не збільшили площі виноградників, то принаймні призупинили їх скорочення. Тому що 3-4 тисячі гектарів їх у нашій країні виводиться із використання щорічно за різними об’єктивними природними факторами. За рахунок нових насаджень на ці державні гроші нам вдавалося тримати планку виживання. А як тільки скасували цільовий збір, то ще в перший рік посадили 300 гектарів виноградників по всій країні, наступного року — 100, а на третій рік уже не садили нічого. Хто постраждав найбільше? Йдеться вже не тільки про заводи, які виробляють із винограду продукцію, а й про розсадники, які ми з великими зусиллями відновили тільки для цих цілей — аби був свій посадковий матеріал. Бо вже встигли згубити власну сировинну базу.

На думку фахівця, якщо найближчим часом в Україні не відродять програму державної підтримки розвитку виноградарства, навряд чи можна буде говорити про майбутнє галузі.

— Навіть якби хтось і хотів відновлювати виноградники, засаджувати їх, — без допомоги держави це дуже важко зробити. Бо треба одразу вкласти величезні кошти і заморозити їх на п’ять років, доки вино¬градник дасть перший невеликий урожай. І не просто заморозити. Ще ж потрібні додаткові витрати, бо треба молоді насадження культивувати, обрізати, підживлювати... Ось чому цей збір виноградарям життєво необхідний. На підтримку галузі, аби вона не занепадала, треба мінімум 2 млрд. гривень щорічно.

Втриматися на ринку

Виноградарство базується на тривалому системному розвитку, адже лоза — не пшениця, яку посіяв, зібрав і продав зерно за кордон, зауважує Володимир Кучеренко. «В  той час, як інші держави підтримують перспективні національні виробництва, у нас системний підхід у державній політиці залишає бажати кращого. Натомість відбуваються речі, що аж ніяк не сприяють розвитку вітчизняного виноградарства та виноробства. Акцизна ставка піднімається, популяризується продукція іноземного виробника...

За словами очільника «Укрвинпрому», коли виноробне підприємство делегують представляти перспективний для продажу вітчизняний продукт на тематичну виставку за кордоном, то навіть аби доставити виставкову продукцію, треба про¬йти неймовірну тяганину на митниці, щоб усі виставкові експонати задекларувати й замитнити: «Наприклад, зараз Грузія на шляху підписання угоди із КНР про зону вільної торгівлі. Тобто їхня винна продукція йтиме за нульовою ставкою в Китай. Уявіть собі цей потенціал споживачів! У нас же чомусь не думають про диверсифікацію винної торгівлі... Важко продавати навіть найякісніші вина там, де є перенасичення. З таким успіхом можемо український сніг продавати на Аляску, навіть у вишиванку його вдягнути — але багато там не куплять, бо є свій. Так і наші вина в Європі».

В Україні після втрати Криму лишилося чотири виноробнi зони: Закарпаття, Одещина, Миколаївщина та Херсонщина. В кожній працює чимало високотехнологічних підприємств. Більшість з них погоджуються, що один із реальних механізмів вибороти собі місце під сонцем за несприятливих обставин, — разом розкручувати загальнодержавний бренд.

— Усі знають французьке вино, іспанське, італійське, чилійське, тому й нам треба об’єднуватися, створювати бренд «Українське вино», — вважає Анатолій Полосков, директор виноробного комплексу «Чизай». — Чим швидше наші виробники зрозуміють, що треба не конкурувати у цьому сенсі, а об’єднуватися, — тим швидше галузь відчує результати.