Безробітний з Монастирищини відкрив кафе за сприяння центру зайнятості

Петро Вдовин із села Гончарівка Монастириського району підприємництвом зайнявся відносно недавно.

У районний центр зайнятості за допомогою у працевлаштуванні він звернувся у листопаді 2015-го. За професією – спеціаліст з маркетингу, проте працював продавцем-консультантом.

«Зважитися самотужки вести бізнесову діяльність, – каже підприємець, – було непросто, адже будь-яке важливе діло завжди починається з роздумів. Ба! Навіть певних сумнівів. Та нестримне бажання самому порядкувати власним життям, досягнути задуманого – перемогло».

Першу підтримку на шляху до відкриття власної справи Петро Вдовин отримав у Монастириському районному центрі зайнятості. За скеруванням фахівців центру пройшов відповідний вишкіл на курсах з основ підприємницької діяльності. Склав бізнес-план.

Згодом, отримавши одноразову виплату допомоги по безробіттю для започаткування підприємництва, відкрив у м. Монастириська кафе. Відвідувачів у закладі не бракує, бо тут помірна цінова політика, ввічливе обслуговування та якісні українські страви.

Підприємець продовжує співпрацю з райцентром зайнятості, добираючи працівників з числа безробітних. Нині має одного такого найманого працівника.

«Розпочавши за сприяння служби зайнятості власний бізнес, – зауважує Петро Вдовин, – я не тільки вирішив для себе проблему з пошуком місця праці, а й отримую від роботи справжнє задоволення».

https://te.20minut.ua


Повернутися
06.01.2017
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.