«Диверсійно-розвідувальний туризм», або Що може показати Тернопілля

На Тернопіллі вже десятиліття розвивають туризм. Чиновники придумують програми і проекти, на їх реалізацію виділяють немалі кошти, далі звітують, хваляться успіхами, влаштовують туристичні виставки, видають буклети.  Та туристичний віз і досі не зрушився з місця. В той час, коли сусідній Львів, образно кажучи, захлинається від туристів, у Тернопіль заїздять лише поодинокі мандрівні групи. Область, на території якої найбільше замків, одне із семи чудес України — Дністровський каньйон, найвищий водоспад і ще багато родзинок досі залишається Terra incognita для українських і закордонних туристів.

У чому причина такої ситуації та наскільки великий туристичний потенціал Тернопільщини, вирішили дізнатися троє мандрівників-ентузіастів: фотограф Тарас Хлібович, відеограф Андрій Кулян та тернопільський мандрівник і велосипедист Роман Задорожний. Вони здійснили двомісячну експедицію «Transimperia або Мандрівка старим кордоном», відвідали десятки сіл та міст нашого краю, відзняли кілька годин відео і зробили більше тисячі знимок. Про всі свої відкриття писали у соцмережах і вже зараз працюють над промоційним відеороликом.

Про Тернопільщину очима пересічного туриста, необхідність міфу та втрачений зв’язок поколінь — у розмові з Андрієм Куляном (автор ідеї) і Тарасом Хлібовичем.

Андрій КУЛЯН: «Наші діти побували у Тунісі, Мароко, Єгипті, але не знають рідного краю»

– Яка мета Вашої експедиції тернопільським краєм?

Тарас Хлібович: Оскільки я був прес-офіцером у військовій частині, то наш проект я назвав би диверсійно-розвідувальна група. Ми їздили по області громадським транспортом як пересічні туристи, без жодного пафосу чи супроводу, і помічали ті речі, на які місцеві жителі, зазвичай, не зважають.

Ось, до прикладу, збудували у Тернополі новий автовокзал. Гарна сучасна будівля. Але ввечері переночувати ніде, туалет закритий, кави випити ніде, неможливо зарядити телефон.

Як розвідники, ми побачили і зафіксували різноманітні нюанси і проблеми, які треба вирішувати. До прикладу, наявність банкоматів та можливість розрахунку карткою у магазинах — це справжня проблема, на яку ніхто не звертає уваги.

– Що, на Вашу думку, найбільше перешкоджає розвиткові туризму на Тернопільщині?

Андрій Кулян: У нас немає міфу. Щоб продавати продукт, потрібен міф та його наповнення. А для того, щоб його створити, продукт потрібно дослідити, дізнатися про його переваги і недоліки. Ніхто за 25 років незалежності адекватно, правдиво, сучасно не показував і не показує особливості Тернопільської області. Ми назвали нашу експедицію «Transimperia», тому що тут шматки двох колишніх імперій з’єднані докупи. А посередині місто, яке не виконує функцію обласного центру. Йому не вистачає для цього ресурсів та потужностей. Всі показують на Івано-Франківськ і Львів. Натомість Тернопіль — місто пенсіонерів і студентів, які є надзвичайно пасивними.

Ми взялися за цей проект, адже наша область — це така собі tabula rasa, про яку не говорять правду. Івано-Франківськ не боїться говорити, що на його території жили жиди, поляки, угорці і багато інших національностей. В Тернополі на день міста навіть не згадують про його засновника. Так ніби Яна Тарнавського не існувало.

Під час мандрівки старим кордоном ми побачили багато цікавого, і це варто популяризувати. Натомість наші діти побували у Тунісі, Мароко, Єгипті, але не знають рідного краю. Однак, щоб привабити сюди туристів, потрібно зробити продукт, який не соромно показати людям.

– Про розвиток туризму на Тернопіллі говорять вже давно. Для цього розробили десятки стратегій, та безрезультатно. Які помилки варто виправити, щоб ситуація зрушилась з місця?

Тарас Хлібович: Тернопільщина має ґрандіозний потенціал. Ми відкрили для себе дуже багато цікавих місць із своїми леґендами, особливостями, історією. Розвиток туризму — це не галочка, яку треба поставити для годиться. Це прибуткова справа. Це бізнес. Але для його розвитку потрібно щось робити. У нас немає якісної, кількісної і правдивої інформації про нашу область. Її потрібно вивчати і реально оцінювати. На жаль, ми втратили історичний зв’язок поколінь. Більшість не зацікавлена у відродженні цієї історії. Тому руйнуються замки, люди розтягують старовинне каміння, утепляють історичні будівлі і розфарбовують їх у жахливі кольори, завішують старовинні вулиці рекламою і антенами.

Міст у селі Плебанівка Теребовлянського району з підсвіткою виглядав би набагато привабливішим для туристів

Йдеться не лише про віддалені райони, а й про обласний центр. Тернопіль — це місто озера і спокійного релаксу на противагу Львову. Тому нам в жодному разі не потрібно мавпувати ані Франківськ, ані Львів з їхнім підходом до туризму. Вони знайшли свою нішу. Їм вдалося зберегти своє довоєнне обличчя. А Тернопіль, на жаль, його втратив. Тому нам треба діяти по-іншому, креативно, створювати міфи і популяризувати їх, і змусити інших у них повірити.

Андрій Кулян: Якщо у нас є залишки замку, то так потрібно писати у картах і путівниках. Це не замок. А то ми приїжджаємо — бачимо лише фундамент і руїни.

Ще нам потрібно використовувати наш історичний потенціал, який може привабити іноземних туристів. На Тернопільщині перехрещувалися різні культури, представники яких свого часу тут перебували і воювали. Це турки, угорці, французи, німці, австрійці, англійці, бельгійці та багато інших народів. На території Тернопільщини відбувалося багато важливих подій Першої світової війни, і місця, де вони відбувалися, теж могли б стати цікавим маршрутом.

Ще одна велика тема, яку можна було б розвивати, — це єврейство на Тернопіллі і загалом пошук родичів, людей, які тут народилися і мають тут своє коріння, але згодом були переселені чи просто виїхали.

– Ви побували у багатьох містах і селах нашої області. Що нове відкрили для себе і що зрозуміли?

Андрій Кулян: Результатом нашої мандрівки стало багато цікавих ідей і задумів. Зокрема, ми хочемо прокласти тижневий маршрут по Тернопільщині із залученням підприємців, рестораторів. Також наступного року плануємо місяць їздити по області на велосипеді, щоб продумати цікаву мандрівку на двоколісному транспорті. Ми зрозуміли, що у нас ніхто не знає, що таке автентична кухня. Під час нашого проекту я постійно розпитував місцевих жителів, особливо людей похилого віку, про місцеві страви. Отак зупиняв бабусь і питав: що варила ваша мама? Адже у нас на всіх фестивалях готують шашлик. Туристів таким не заманиш. Тож ми плануємо ще одну кулінарну розвідку — будемо їздити у села, шукати старожилів і разом з ними готувати страви з їхнього дитинства. Тернопільщина — сільськогосподарська область. Однак ми зовсім не знаємо, як розвивалася ця галузь у нашому краї. Де музей сільського господарства, де історія гуралень, фермерства? І це ще одна ніша, яку можна розвивати.

Тарас Хлібович: Справжнім відкриттям для нас стали надзвичайні люди, які живуть у різних куточках нашої області і дійсно щось роблять, змінюють простір довкола себе.

Друге — це потенціал Тернопільщини, який потребує особливого креативного підходу.

Третє: у нас немає жодного нагляду за станом старих будівель та їх реставрацією. Інколи таке зроблять, що краще б не реставрували. Адже у такий спосіб лише зіпсували пам’ятку.

Четверте: Тернопільщина інфраструктурно не готова до туристів. Ні дороги, ні громадський транспорт, ні автовокзали. Щоб розвивати туризм на Тернопільщині, потрібно ще дуже багато працювати, і що найголовніше — хотіти змінюватися, шукати нові підходи та креативні рішення.

На фото: Червоногородський замок нині і колись


Повернутися
01.01.2017
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Сучасне життя —  лернейська гідра, яка щодня нарощує нові голови замість тих, що ми вчора з такими зусиллями зрубали. Порівняння «час – це гроші» в двадцять першому столітті остаточно втратило свою актуальність. Гроші більше не мають значення, а от час має. Його не заробиш, не вкладеш, не примножиш, не подаруєш, не накопичиш, не візьмеш в кредит і навіть не вкрадеш. Він знецінює наші ресурси, забирає шанси і постійно вкорочує нам віку, даючи поблажку хіба що до вину та пірамідам.

 Ми часто забуваємо, що час — єдина річ, якою ми не можемо керувати і тратимо купу часу на читання  трактатів  про тайм-менеджмент. Говорячи, що ми маємо час, ми плутаємо підмет та додаток…

Французький поет П’єр Буаст стверджував, що час часто вбиває тих, хто намагається вбити його. Тим часом українські неокласики впевнені, що за ставленням до нього (хоча, зрештою, не лише до нього) існує тільки два типи людей: перші сидять на березі річки і чекають, доки течією пропливе труп ворога, і другі – це ті, хто цих ворогів пускає за водою…  Хоча є ще й треті. Вони, власне, і є вороги.