«Диверсійно-розвідувальний туризм», або Що може показати Тернопілля

На Тернопіллі вже десятиліття розвивають туризм. Чиновники придумують програми і проекти, на їх реалізацію виділяють немалі кошти, далі звітують, хваляться успіхами, влаштовують туристичні виставки, видають буклети.  Та туристичний віз і досі не зрушився з місця. В той час, коли сусідній Львів, образно кажучи, захлинається від туристів, у Тернопіль заїздять лише поодинокі мандрівні групи. Область, на території якої найбільше замків, одне із семи чудес України — Дністровський каньйон, найвищий водоспад і ще багато родзинок досі залишається Terra incognita для українських і закордонних туристів.

У чому причина такої ситуації та наскільки великий туристичний потенціал Тернопільщини, вирішили дізнатися троє мандрівників-ентузіастів: фотограф Тарас Хлібович, відеограф Андрій Кулян та тернопільський мандрівник і велосипедист Роман Задорожний. Вони здійснили двомісячну експедицію «Transimperia або Мандрівка старим кордоном», відвідали десятки сіл та міст нашого краю, відзняли кілька годин відео і зробили більше тисячі знимок. Про всі свої відкриття писали у соцмережах і вже зараз працюють над промоційним відеороликом.

Про Тернопільщину очима пересічного туриста, необхідність міфу та втрачений зв’язок поколінь — у розмові з Андрієм Куляном (автор ідеї) і Тарасом Хлібовичем.

Андрій КУЛЯН: «Наші діти побували у Тунісі, Мароко, Єгипті, але не знають рідного краю»

– Яка мета Вашої експедиції тернопільським краєм?

Тарас Хлібович: Оскільки я був прес-офіцером у військовій частині, то наш проект я назвав би диверсійно-розвідувальна група. Ми їздили по області громадським транспортом як пересічні туристи, без жодного пафосу чи супроводу, і помічали ті речі, на які місцеві жителі, зазвичай, не зважають.

Ось, до прикладу, збудували у Тернополі новий автовокзал. Гарна сучасна будівля. Але ввечері переночувати ніде, туалет закритий, кави випити ніде, неможливо зарядити телефон.

Як розвідники, ми побачили і зафіксували різноманітні нюанси і проблеми, які треба вирішувати. До прикладу, наявність банкоматів та можливість розрахунку карткою у магазинах — це справжня проблема, на яку ніхто не звертає уваги.

– Що, на Вашу думку, найбільше перешкоджає розвиткові туризму на Тернопільщині?

Андрій Кулян: У нас немає міфу. Щоб продавати продукт, потрібен міф та його наповнення. А для того, щоб його створити, продукт потрібно дослідити, дізнатися про його переваги і недоліки. Ніхто за 25 років незалежності адекватно, правдиво, сучасно не показував і не показує особливості Тернопільської області. Ми назвали нашу експедицію «Transimperia», тому що тут шматки двох колишніх імперій з’єднані докупи. А посередині місто, яке не виконує функцію обласного центру. Йому не вистачає для цього ресурсів та потужностей. Всі показують на Івано-Франківськ і Львів. Натомість Тернопіль — місто пенсіонерів і студентів, які є надзвичайно пасивними.

Ми взялися за цей проект, адже наша область — це така собі tabula rasa, про яку не говорять правду. Івано-Франківськ не боїться говорити, що на його території жили жиди, поляки, угорці і багато інших національностей. В Тернополі на день міста навіть не згадують про його засновника. Так ніби Яна Тарнавського не існувало.

Під час мандрівки старим кордоном ми побачили багато цікавого, і це варто популяризувати. Натомість наші діти побували у Тунісі, Мароко, Єгипті, але не знають рідного краю. Однак, щоб привабити сюди туристів, потрібно зробити продукт, який не соромно показати людям.

– Про розвиток туризму на Тернопіллі говорять вже давно. Для цього розробили десятки стратегій, та безрезультатно. Які помилки варто виправити, щоб ситуація зрушилась з місця?

Тарас Хлібович: Тернопільщина має ґрандіозний потенціал. Ми відкрили для себе дуже багато цікавих місць із своїми леґендами, особливостями, історією. Розвиток туризму — це не галочка, яку треба поставити для годиться. Це прибуткова справа. Це бізнес. Але для його розвитку потрібно щось робити. У нас немає якісної, кількісної і правдивої інформації про нашу область. Її потрібно вивчати і реально оцінювати. На жаль, ми втратили історичний зв’язок поколінь. Більшість не зацікавлена у відродженні цієї історії. Тому руйнуються замки, люди розтягують старовинне каміння, утепляють історичні будівлі і розфарбовують їх у жахливі кольори, завішують старовинні вулиці рекламою і антенами.

Міст у селі Плебанівка Теребовлянського району з підсвіткою виглядав би набагато привабливішим для туристів

Йдеться не лише про віддалені райони, а й про обласний центр. Тернопіль — це місто озера і спокійного релаксу на противагу Львову. Тому нам в жодному разі не потрібно мавпувати ані Франківськ, ані Львів з їхнім підходом до туризму. Вони знайшли свою нішу. Їм вдалося зберегти своє довоєнне обличчя. А Тернопіль, на жаль, його втратив. Тому нам треба діяти по-іншому, креативно, створювати міфи і популяризувати їх, і змусити інших у них повірити.

Андрій Кулян: Якщо у нас є залишки замку, то так потрібно писати у картах і путівниках. Це не замок. А то ми приїжджаємо — бачимо лише фундамент і руїни.

Ще нам потрібно використовувати наш історичний потенціал, який може привабити іноземних туристів. На Тернопільщині перехрещувалися різні культури, представники яких свого часу тут перебували і воювали. Це турки, угорці, французи, німці, австрійці, англійці, бельгійці та багато інших народів. На території Тернопільщини відбувалося багато важливих подій Першої світової війни, і місця, де вони відбувалися, теж могли б стати цікавим маршрутом.

Ще одна велика тема, яку можна було б розвивати, — це єврейство на Тернопіллі і загалом пошук родичів, людей, які тут народилися і мають тут своє коріння, але згодом були переселені чи просто виїхали.

– Ви побували у багатьох містах і селах нашої області. Що нове відкрили для себе і що зрозуміли?

Андрій Кулян: Результатом нашої мандрівки стало багато цікавих ідей і задумів. Зокрема, ми хочемо прокласти тижневий маршрут по Тернопільщині із залученням підприємців, рестораторів. Також наступного року плануємо місяць їздити по області на велосипеді, щоб продумати цікаву мандрівку на двоколісному транспорті. Ми зрозуміли, що у нас ніхто не знає, що таке автентична кухня. Під час нашого проекту я постійно розпитував місцевих жителів, особливо людей похилого віку, про місцеві страви. Отак зупиняв бабусь і питав: що варила ваша мама? Адже у нас на всіх фестивалях готують шашлик. Туристів таким не заманиш. Тож ми плануємо ще одну кулінарну розвідку — будемо їздити у села, шукати старожилів і разом з ними готувати страви з їхнього дитинства. Тернопільщина — сільськогосподарська область. Однак ми зовсім не знаємо, як розвивалася ця галузь у нашому краї. Де музей сільського господарства, де історія гуралень, фермерства? І це ще одна ніша, яку можна розвивати.

Тарас Хлібович: Справжнім відкриттям для нас стали надзвичайні люди, які живуть у різних куточках нашої області і дійсно щось роблять, змінюють простір довкола себе.

Друге — це потенціал Тернопільщини, який потребує особливого креативного підходу.

Третє: у нас немає жодного нагляду за станом старих будівель та їх реставрацією. Інколи таке зроблять, що краще б не реставрували. Адже у такий спосіб лише зіпсували пам’ятку.

Четверте: Тернопільщина інфраструктурно не готова до туристів. Ні дороги, ні громадський транспорт, ні автовокзали. Щоб розвивати туризм на Тернопільщині, потрібно ще дуже багато працювати, і що найголовніше — хотіти змінюватися, шукати нові підходи та креативні рішення.

На фото: Червоногородський замок нині і колись


Повернутися
01.01.2017
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.