Культура у «Спадок»

У Тернополі відкрили першу етно-галерею!

 Відкриваючи експозицію у залі, що на п’ятому поверсі «Атріуму», Наталія Волощук, голова громадської організації «Туристична асоціація Тернопілля» коротко розповіла про цю самобутню етно-галерею Спадок», яку зібрав відомий в Україні меценат, бізнесмен, колекціонер Тарас Демкура разом із дружиною Іриною. А це – старовинні ікони, вишиванки з різних регіонів України, вишиті рушники, оригінальні побутові речі минулих століть, давній український одяг, старі світлини галичан в народних строях і ще чимало іншого, що підкреслює нашу самобутність.

    – Кожна із цих речей засвідчує, що наша національна культура в різні періоди, коли Україна не мала держави й була розділена на різні імперські країни зберігалася в оцьому всьому, що ви тут бачите. Вона зберігалася, дякуючи національній культурі в широкому сенсі – це і мова, і звичаї, і цінності, і музика, і мистецтво. Дякуючи саме національній культурі, українці себе ототожнювали самі з собою, розуміли свою відмінність від інших народів. Більше того, вони зберегли розуміння і бажання мати незалежну країну. Культура є виявом сукупної дії нації і в цьому сенсі вона старша і суверенніша за державу. З культури може постати держава, зі штучно створеної держави не може постати національна культура, – переконаний Тарас Демкура.

За його словами, є два чинники, які можуть зберігати національну культуру – це держава і суспільство, в ідеалі вони повинні співпрацювати.

    – На жаль, у нас не завжди так виходить, але будемо сподіватися, що чим далі, тим більше суспільство буде змушувати державу робити те, що нам потрібно. Громадянське суспільство – це ті люди, які беруть на себе відповідальність за будь-які події в країні і в тій галузі, якою вони займаються. Саме тому наша родина відкриває етно-галерею “Спадок”, де представлені українські строї та українська автентика, яку ми збирали 20 років, – каже пан Тарас.

    – Я – родом з Борщева. Тарас – з Гусятинщини. У колекції є речі, які нам передала наша бабуся – борщівська сорочка, коралі, які ми дуже шануємо, бережемо й сподіваємось це передати нашим внукам. А це дуже важливо, щось залишити наступним поколінням. Навчити їх любові до свого рідного краю, батьківщини. А ми  можемо це зробити, коли розповімо і покажемо той спадок, який залишили наші батьки та діди-прадіди. Тому й вирішили зібрати таку колекцію вишиванок, інших старожитностей, яка у нас була вдома, але ми з Тарасом вирішили, що нехай це буде для загалу, нехай цю красу побачать абсолютно всі, особливо молоде покоління, щоб воно берегло свою культуру, свою мову, пісню та Україну, в якій народилися і виросли, – додала Ірина Демкура.

Після освячення експозиційного залу до присутніх звернулися представники влади, знані мистецтвознавці, колекціонери, етнографи.

    – Сподіваємось, галерея стане місцем національного та культурного виховання, місцем для екскурсій, презентацій та майстер-класів для дітей дошкільного, шкільного віку, студентства, а також для туристів зі всієї України та з-за кордону. Плануємо тут поводити майстер-класи, зустрічі зі цікавими людьми , тобто це буде місце із постійними цікавими зустрічами, виставками. Отже, йдеться про збереження і примноження нашої, української автентичності, наших культурних цінностей, той великий духовний спадок, яким нам залишили попередні покоління. А ці речі, які ви тут бачите, вони не мають ціни. Але вони мають цінність, бо то наша духовна, культурна спадщина, –  сказав Тарас Демкура, запрошуючи усіх тернополян та гостей нашого міста ближче ознайомитися із унікальними старожитностями першої в області етно-галереї «Спадок».

Тернопільська етногалерея стала другою в Україні. Першу у Львові відкрила мисткиня і колекціонер Роксоляна Шимчук. У подальшому в нашій галереї планують робити тематичні виставки, організовувати мистецькі заходи. Відвідати її можна щодня, крім понеділка, з 10.00 до 19.00. На час новорічно-різдвяних свят заклад працюватиме безкоштовно.


Повернутися
01.01.2017
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Сучасне життя —  лернейська гідра, яка щодня нарощує нові голови замість тих, що ми вчора з такими зусиллями зрубали. Порівняння «час – це гроші» в двадцять першому столітті остаточно втратило свою актуальність. Гроші більше не мають значення, а от час має. Його не заробиш, не вкладеш, не примножиш, не подаруєш, не накопичиш, не візьмеш в кредит і навіть не вкрадеш. Він знецінює наші ресурси, забирає шанси і постійно вкорочує нам віку, даючи поблажку хіба що до вину та пірамідам.

 Ми часто забуваємо, що час — єдина річ, якою ми не можемо керувати і тратимо купу часу на читання  трактатів  про тайм-менеджмент. Говорячи, що ми маємо час, ми плутаємо підмет та додаток…

Французький поет П’єр Буаст стверджував, що час часто вбиває тих, хто намагається вбити його. Тим часом українські неокласики впевнені, що за ставленням до нього (хоча, зрештою, не лише до нього) існує тільки два типи людей: перші сидять на березі річки і чекають, доки течією пропливе труп ворога, і другі – це ті, хто цих ворогів пускає за водою…  Хоча є ще й треті. Вони, власне, і є вороги.