Культура у «Спадок»

У Тернополі відкрили першу етно-галерею!

 Відкриваючи експозицію у залі, що на п’ятому поверсі «Атріуму», Наталія Волощук, голова громадської організації «Туристична асоціація Тернопілля» коротко розповіла про цю самобутню етно-галерею Спадок», яку зібрав відомий в Україні меценат, бізнесмен, колекціонер Тарас Демкура разом із дружиною Іриною. А це – старовинні ікони, вишиванки з різних регіонів України, вишиті рушники, оригінальні побутові речі минулих століть, давній український одяг, старі світлини галичан в народних строях і ще чимало іншого, що підкреслює нашу самобутність.

    – Кожна із цих речей засвідчує, що наша національна культура в різні періоди, коли Україна не мала держави й була розділена на різні імперські країни зберігалася в оцьому всьому, що ви тут бачите. Вона зберігалася, дякуючи національній культурі в широкому сенсі – це і мова, і звичаї, і цінності, і музика, і мистецтво. Дякуючи саме національній культурі, українці себе ототожнювали самі з собою, розуміли свою відмінність від інших народів. Більше того, вони зберегли розуміння і бажання мати незалежну країну. Культура є виявом сукупної дії нації і в цьому сенсі вона старша і суверенніша за державу. З культури може постати держава, зі штучно створеної держави не може постати національна культура, – переконаний Тарас Демкура.

За його словами, є два чинники, які можуть зберігати національну культуру – це держава і суспільство, в ідеалі вони повинні співпрацювати.

    – На жаль, у нас не завжди так виходить, але будемо сподіватися, що чим далі, тим більше суспільство буде змушувати державу робити те, що нам потрібно. Громадянське суспільство – це ті люди, які беруть на себе відповідальність за будь-які події в країні і в тій галузі, якою вони займаються. Саме тому наша родина відкриває етно-галерею “Спадок”, де представлені українські строї та українська автентика, яку ми збирали 20 років, – каже пан Тарас.

    – Я – родом з Борщева. Тарас – з Гусятинщини. У колекції є речі, які нам передала наша бабуся – борщівська сорочка, коралі, які ми дуже шануємо, бережемо й сподіваємось це передати нашим внукам. А це дуже важливо, щось залишити наступним поколінням. Навчити їх любові до свого рідного краю, батьківщини. А ми  можемо це зробити, коли розповімо і покажемо той спадок, який залишили наші батьки та діди-прадіди. Тому й вирішили зібрати таку колекцію вишиванок, інших старожитностей, яка у нас була вдома, але ми з Тарасом вирішили, що нехай це буде для загалу, нехай цю красу побачать абсолютно всі, особливо молоде покоління, щоб воно берегло свою культуру, свою мову, пісню та Україну, в якій народилися і виросли, – додала Ірина Демкура.

Після освячення експозиційного залу до присутніх звернулися представники влади, знані мистецтвознавці, колекціонери, етнографи.

    – Сподіваємось, галерея стане місцем національного та культурного виховання, місцем для екскурсій, презентацій та майстер-класів для дітей дошкільного, шкільного віку, студентства, а також для туристів зі всієї України та з-за кордону. Плануємо тут поводити майстер-класи, зустрічі зі цікавими людьми , тобто це буде місце із постійними цікавими зустрічами, виставками. Отже, йдеться про збереження і примноження нашої, української автентичності, наших культурних цінностей, той великий духовний спадок, яким нам залишили попередні покоління. А ці речі, які ви тут бачите, вони не мають ціни. Але вони мають цінність, бо то наша духовна, культурна спадщина, –  сказав Тарас Демкура, запрошуючи усіх тернополян та гостей нашого міста ближче ознайомитися із унікальними старожитностями першої в області етно-галереї «Спадок».

Тернопільська етногалерея стала другою в Україні. Першу у Львові відкрила мисткиня і колекціонер Роксоляна Шимчук. У подальшому в нашій галереї планують робити тематичні виставки, організовувати мистецькі заходи. Відвідати її можна щодня, крім понеділка, з 10.00 до 19.00. На час новорічно-різдвяних свят заклад працюватиме безкоштовно.


Повернутися
01.01.2017
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...