ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №97

Усе ближче до нас новорічні та різдвяні свята. Цикл зимових свят – це найбільш теплі, радісні та веселі дні в році, не дивлячись на календарну зиму. Час особливої радості, сповненої дитячої безтурботності навіть у дорослих, час сміху, колядок та гостин. Атмосфера не лише видимої, але й потаєнної, внутрішньої благодаті та радості.

Але життя в країні тече у двох паралельних реальностях. І в одній з них уже третій рік у нас війна. Знову на передовій гинуть наші хлопці. Чи доречно в такий час радіти, колядувати, веселитися?  Як знайти правильну межу?

Як на мене, єдине, чого по-справжньому нам не можна – це бути байдужим. Так, війна. Але, слава Богу, вона ще не накрила всю країну. І  загнавши себе до стану півсмерті, ми залишимо Україну без тилу. Не кохаючись, залишимо її без майбутнього. Не працюючи, залишимо її без можливостей. Тому все потрібно- і настрій, і ялинка, і вертеп, і коляда. Це важливо – показати, що ми не боїмося, що, так, ми страждаємо, проводжаємо, ми плачемо, але разом з тим ми і живемо. Життя для живих - інакше немає тоді змісту в смерті героїв.

Зрештою, це саме те, заради чого і воюють на фронті бійці: щоб їхні рідні та близькі, їх народ – всі ті, кого вони захищають, могли радіти мирному життю.

 Отож, хай люди радіють мирному небу над головою, але нехай не забувають про тих, хто для них цей мир оберігає, тих, хто дав нам можливість святкувати. І якщо у вас з’явиться найменша можливість їм допомогти, робіть це, не задумуючись. А якщо з'явиться можливість підняти чарку, то нехай перша буде за них.


Повернутися
24.12.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.