Анекдоти №97

— Вибачте, ви не пiдкажeте, як пройти до лікарні?
— Ви знаєте, це складно пояснити. Простіше дати вам по голові й викликати «швидку».

* * *

ітня одеситка приходить у міліцію, хоче написати заяву про зґвал­тування. Її запитують

— Де й коли?

— Учора о 6-й годині вечора поруч з автобусною зупинкою.

— Чому ж ви не покликали на допомогу?

— Він мене шантажував!

— Як?

— Він сказав: «закричиш — піду».

* * *

Зустрілися два дідусi:

— Ну що, згадаємо молодість, підемо по дівках?

— А якщо відмовлять?

— Не біда! Біда буде, якщо погодяться.

* * *

— Доню, запам’ятай! Заміж треба виходити стільки разiв, скільки беруть!

* * *

— Ізю, а чому, коли вам телефонують, ви берете слухавку тільки після десятого дзвінка?

— Нехай думають, що в мене велика квартира.

* * *

— Розо, я не можу зрозуміти, чому Сьома весь час запитує, як у мене справи на особистому фронті?
— Так що тут незрозумілого? На передову хоче.

 * * *

Мама проводжає сина на курорт:

— Запам’ятай, Сьомо, на незнайомому пляжі у воду треба заходити поступово i обережно: спочатку теща, потім — дружина.

 * * *

Дві подруги:

— Ти навіть не уявляєш, наскільки я втомилася морально.

— Так відпочинь аморально.

* * *

 — Моню, ви пам’ятаєте, що колись презерватив коштував дві копійки, а пиріжок iз повидлом — п’ять?

— Так, на сім копійок так можна було погуляти!

* * *

— Любий, як ти гадаєш, у раю чоловіки живуть окремо від жінок?

— Безумовно, інакше який же це рай.

 


Повернутися
24.12.2016
Категорія: Розваги
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.