Анекдоти №97

— Вибачте, ви не пiдкажeте, як пройти до лікарні?
— Ви знаєте, це складно пояснити. Простіше дати вам по голові й викликати «швидку».

* * *

ітня одеситка приходить у міліцію, хоче написати заяву про зґвал­тування. Її запитують

— Де й коли?

— Учора о 6-й годині вечора поруч з автобусною зупинкою.

— Чому ж ви не покликали на допомогу?

— Він мене шантажував!

— Як?

— Він сказав: «закричиш — піду».

* * *

Зустрілися два дідусi:

— Ну що, згадаємо молодість, підемо по дівках?

— А якщо відмовлять?

— Не біда! Біда буде, якщо погодяться.

* * *

— Доню, запам’ятай! Заміж треба виходити стільки разiв, скільки беруть!

* * *

— Ізю, а чому, коли вам телефонують, ви берете слухавку тільки після десятого дзвінка?

— Нехай думають, що в мене велика квартира.

* * *

— Розо, я не можу зрозуміти, чому Сьома весь час запитує, як у мене справи на особистому фронті?
— Так що тут незрозумілого? На передову хоче.

 * * *

Мама проводжає сина на курорт:

— Запам’ятай, Сьомо, на незнайомому пляжі у воду треба заходити поступово i обережно: спочатку теща, потім — дружина.

 * * *

Дві подруги:

— Ти навіть не уявляєш, наскільки я втомилася морально.

— Так відпочинь аморально.

* * *

 — Моню, ви пам’ятаєте, що колись презерватив коштував дві копійки, а пиріжок iз повидлом — п’ять?

— Так, на сім копійок так можна було погуляти!

* * *

— Любий, як ти гадаєш, у раю чоловіки живуть окремо від жінок?

— Безумовно, інакше який же це рай.

 


Повернутися
24.12.2016
Категорія: Розваги
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.