ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №96

 У чому різниця між Дідом Морозом та Миколаєм? Перший приносить подарунки усім, тоді як другий-лише тим, хто цього заслужив… І хоча дорослі не вірять у жодного із двох вищеописаних персонажів, вже ж любов до подарунків притаманна не лише дітям.

 От тільки більшість із нас ставиться до своєї держави як до діда Мороза, вимагаючи подарунків бо «за так», а мали б-як до Миколая, в якого презента ще слід заслужити гарною поведінкою, причому упродовж усього року… Сенредньостатистичному українцю держава завжди винна: безкоштовну освіту та медицину, високу стипендію, хорошу роботу, європейські дороги та зарплати… Тим часом ми забуваємо, що держава - це не древнє міфічне божество достатку. Це сервіс, який придумали люди, щоб зняти з себе частину повсякденних турбот. Сервіс платний: ми платимо державі податки, аби за них вона навчали педагогів та медиків, виплачувала зарплати та стипендії, створювала робочі місця і латала дороги… І сума реалізації того, що ми вимагаємо від держави, повинна відповідати сумі зібраного від нас. Натомість саме та соціальна категорія, яка найголосніше кричить державі «дай», отримує зарплату в конвертах, з якої платить мінімум податків, оформляє липову субсидію і в гонитві за наживою возить контрабанду-рубає ліс-копає янтар-викручується як може… Бо держава не дала. Або як дала, то замало… І взагалі, вона-держава-нам винна…

Ми забуваємо, що слово «дай» не працює у стосунках з державою, бо вона-це ми. І це не пафос, а проста математика. І коли ми це нарешті усвідомимо, епоха «різок під подушкою» для нас закінчиться…


Повернутися
22.12.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.