Іван Марчук: «Павуляк для мене — другий після Шевченка…»

“У Тернополі жив справжній поет. Його ім’я – Ярослав Павуляк. Він залишив талановиті й геніальні вірші. І називав  другом Івана Марчука. Тільки уся Україна знає про геніальність Марчука і мало хто здогадується, що вірші Павуляка — з безперечними ознаками геніальності.Дивно, як двоє цих людей могли дружити. Марчук – підприємливий, серйозний, у нього впливові друзі й пошанувальники, Павуляк – завжди залишався безпритульним, як дитина, його мало хто читав і розумів за життя…” — пише про дружбу Павуляка і Марчука тернопільський письменник та літературознавець Петро Сорока. А вони дружили. І то як!  “Як познайомилися багато років тому, так і пльонтаємося разом”, — розповідав колись, сміючись, Ярослав Павуляк. Двох талановитих майстрів — пензля та слова — єднала і творча співпраця, саме у його затишній оселі під час своїх візитів до Тернополя  зупинявся Іван Марчук. Доки шість років тому наприкінці листопада Ярослав Павуляк не відійшов у вічність… Залишились вірші, поставлений ним пам’ятник Тарасові Шевченку у рідному селі Настасів і пам’ять. І надія на те, що поезію Ярослава Павуляка достойно оцінить широкий загал.

Для цього у  шості роковини смерті поета, 26 листопада, в столичному Українському національному агентстві “Укрінформ” відбулася презентація збірки віршів Ярослава Павуляка “Сон є сон”  (видавництво CO-OP media groop), проілюстрованої творами друга і шанувальника поета Івана Марчука, котрий, власне, і репрезентував книгу і читав вірші Ярослава Павуляка. Митець не лише зачитав улюблені вірші зі збірки, а й поділився спогадами про те, як познайомився з поетом і відкрив для себе його талант. “Мої картини і його вірші співзвучні, — зазначає про творчість товариша Іван Марчук. —  Славко — “мій” поет. Він створював словесні картини.  Його збірка лежить у мене на столі як своєрідна Біблія. Він — мій улюблений поет, другий після Шевченка для мене…”


Повернутися
15.12.2016
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Сучасне життя —  лернейська гідра, яка щодня нарощує нові голови замість тих, що ми вчора з такими зусиллями зрубали. Порівняння «час – це гроші» в двадцять першому столітті остаточно втратило свою актуальність. Гроші більше не мають значення, а от час має. Його не заробиш, не вкладеш, не примножиш, не подаруєш, не накопичиш, не візьмеш в кредит і навіть не вкрадеш. Він знецінює наші ресурси, забирає шанси і постійно вкорочує нам віку, даючи поблажку хіба що до вину та пірамідам.

 Ми часто забуваємо, що час — єдина річ, якою ми не можемо керувати і тратимо купу часу на читання  трактатів  про тайм-менеджмент. Говорячи, що ми маємо час, ми плутаємо підмет та додаток…

Французький поет П’єр Буаст стверджував, що час часто вбиває тих, хто намагається вбити його. Тим часом українські неокласики впевнені, що за ставленням до нього (хоча, зрештою, не лише до нього) існує тільки два типи людей: перші сидять на березі річки і чекають, доки течією пропливе труп ворога, і другі – це ті, хто цих ворогів пускає за водою…  Хоча є ще й треті. Вони, власне, і є вороги.