Іван Марчук: «Павуляк для мене — другий після Шевченка…»

“У Тернополі жив справжній поет. Його ім’я – Ярослав Павуляк. Він залишив талановиті й геніальні вірші. І називав  другом Івана Марчука. Тільки уся Україна знає про геніальність Марчука і мало хто здогадується, що вірші Павуляка — з безперечними ознаками геніальності.Дивно, як двоє цих людей могли дружити. Марчук – підприємливий, серйозний, у нього впливові друзі й пошанувальники, Павуляк – завжди залишався безпритульним, як дитина, його мало хто читав і розумів за життя…” — пише про дружбу Павуляка і Марчука тернопільський письменник та літературознавець Петро Сорока. А вони дружили. І то як!  “Як познайомилися багато років тому, так і пльонтаємося разом”, — розповідав колись, сміючись, Ярослав Павуляк. Двох талановитих майстрів — пензля та слова — єднала і творча співпраця, саме у його затишній оселі під час своїх візитів до Тернополя  зупинявся Іван Марчук. Доки шість років тому наприкінці листопада Ярослав Павуляк не відійшов у вічність… Залишились вірші, поставлений ним пам’ятник Тарасові Шевченку у рідному селі Настасів і пам’ять. І надія на те, що поезію Ярослава Павуляка достойно оцінить широкий загал.

Для цього у  шості роковини смерті поета, 26 листопада, в столичному Українському національному агентстві “Укрінформ” відбулася презентація збірки віршів Ярослава Павуляка “Сон є сон”  (видавництво CO-OP media groop), проілюстрованої творами друга і шанувальника поета Івана Марчука, котрий, власне, і репрезентував книгу і читав вірші Ярослава Павуляка. Митець не лише зачитав улюблені вірші зі збірки, а й поділився спогадами про те, як познайомився з поетом і відкрив для себе його талант. “Мої картини і його вірші співзвучні, — зазначає про творчість товариша Іван Марчук. —  Славко — “мій” поет. Він створював словесні картини.  Його збірка лежить у мене на столі як своєрідна Біблія. Він — мій улюблений поет, другий після Шевченка для мене…”


Повернутися
15.12.2016
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Люди діляться на багатих і бідних. При цьому і багатство, і бідність є випробуванням. Проте бідність — більш легкий, зручний хрест,  у той час як багатство — більш важкий. Науковці говорять навіть про гедонізм бідних — їм властиве переживання катарсису від своєї безумовної порядності порівняно із "вкраденими статками олігархів". При цьому цікаво, що "багаті", тобто всі ті, хто не сприймає себе «бідним», узагалі не оперують таким примітивним розшаруванням "багатий - бідний", тож дискурс протистояння «бідні-багаті» створюється самими бідними. Ознака, за якою «бідні» відносять тих чи інших людей до цих двох класів, є також примітивна - це самовизначення особистості: якщо людина радо себе зараховує до бідних, то це "наш!", і саме в цей момент запускається полум'яна риторика "ми бідні - а вони багаті, та вони нам, бідним...".  Питання влади над своїм життям для бідного не стоїть - бо "владою користуються багаті, аби поневолювати бідних і робити їх ще біднішими".

На думку психологів, в людини грошей стільки, скільки вона дозволяє собі. Я б сформулював це так:  справжні багатство чи бідність не у гаманці, а в голові… Так звана бідність – це насправді невміння користуватися своїм багатством. Ми відкладаємо кошти «на чорний день», нові речі – «на потім». В результаті отримуємо життя з чорних днів, і це «потім» ніколи не настає. Відкрию вам таємницю: «потім» не існує. Є тільки зараз. А в ньому є люди, які як кремінь, або як губка, або ж як мед. Щоб отримати щось від людини-кременя, треба щосили  її стукати. Щоб отримати щось у людини-губки —  треба довго її тиснути. А людина-мед розливається для усіх сама…