Іван Марчук: «Павуляк для мене — другий після Шевченка…»

“У Тернополі жив справжній поет. Його ім’я – Ярослав Павуляк. Він залишив талановиті й геніальні вірші. І називав  другом Івана Марчука. Тільки уся Україна знає про геніальність Марчука і мало хто здогадується, що вірші Павуляка — з безперечними ознаками геніальності.Дивно, як двоє цих людей могли дружити. Марчук – підприємливий, серйозний, у нього впливові друзі й пошанувальники, Павуляк – завжди залишався безпритульним, як дитина, його мало хто читав і розумів за життя…” — пише про дружбу Павуляка і Марчука тернопільський письменник та літературознавець Петро Сорока. А вони дружили. І то як!  “Як познайомилися багато років тому, так і пльонтаємося разом”, — розповідав колись, сміючись, Ярослав Павуляк. Двох талановитих майстрів — пензля та слова — єднала і творча співпраця, саме у його затишній оселі під час своїх візитів до Тернополя  зупинявся Іван Марчук. Доки шість років тому наприкінці листопада Ярослав Павуляк не відійшов у вічність… Залишились вірші, поставлений ним пам’ятник Тарасові Шевченку у рідному селі Настасів і пам’ять. І надія на те, що поезію Ярослава Павуляка достойно оцінить широкий загал.

Для цього у  шості роковини смерті поета, 26 листопада, в столичному Українському національному агентстві “Укрінформ” відбулася презентація збірки віршів Ярослава Павуляка “Сон є сон”  (видавництво CO-OP media groop), проілюстрованої творами друга і шанувальника поета Івана Марчука, котрий, власне, і репрезентував книгу і читав вірші Ярослава Павуляка. Митець не лише зачитав улюблені вірші зі збірки, а й поділився спогадами про те, як познайомився з поетом і відкрив для себе його талант. “Мої картини і його вірші співзвучні, — зазначає про творчість товариша Іван Марчук. —  Славко — “мій” поет. Він створював словесні картини.  Його збірка лежить у мене на столі як своєрідна Біблія. Він — мій улюблений поет, другий після Шевченка для мене…”


Повернутися
15.12.2016
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.