Іван Марчук: «Павуляк для мене — другий після Шевченка…»

“У Тернополі жив справжній поет. Його ім’я – Ярослав Павуляк. Він залишив талановиті й геніальні вірші. І називав  другом Івана Марчука. Тільки уся Україна знає про геніальність Марчука і мало хто здогадується, що вірші Павуляка — з безперечними ознаками геніальності.Дивно, як двоє цих людей могли дружити. Марчук – підприємливий, серйозний, у нього впливові друзі й пошанувальники, Павуляк – завжди залишався безпритульним, як дитина, його мало хто читав і розумів за життя…” — пише про дружбу Павуляка і Марчука тернопільський письменник та літературознавець Петро Сорока. А вони дружили. І то як!  “Як познайомилися багато років тому, так і пльонтаємося разом”, — розповідав колись, сміючись, Ярослав Павуляк. Двох талановитих майстрів — пензля та слова — єднала і творча співпраця, саме у його затишній оселі під час своїх візитів до Тернополя  зупинявся Іван Марчук. Доки шість років тому наприкінці листопада Ярослав Павуляк не відійшов у вічність… Залишились вірші, поставлений ним пам’ятник Тарасові Шевченку у рідному селі Настасів і пам’ять. І надія на те, що поезію Ярослава Павуляка достойно оцінить широкий загал.

Для цього у  шості роковини смерті поета, 26 листопада, в столичному Українському національному агентстві “Укрінформ” відбулася презентація збірки віршів Ярослава Павуляка “Сон є сон”  (видавництво CO-OP media groop), проілюстрованої творами друга і шанувальника поета Івана Марчука, котрий, власне, і репрезентував книгу і читав вірші Ярослава Павуляка. Митець не лише зачитав улюблені вірші зі збірки, а й поділився спогадами про те, як познайомився з поетом і відкрив для себе його талант. “Мої картини і його вірші співзвучні, — зазначає про творчість товариша Іван Марчук. —  Славко — “мій” поет. Він створював словесні картини.  Його збірка лежить у мене на столі як своєрідна Біблія. Він — мій улюблений поет, другий після Шевченка для мене…”


Повернутися
15.12.2016
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...