ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №94

Що може об’єднати українців? Багато чого. Історія. Мова. Традиції. Церква. Список можна продовжувати до безконечності… 

Що може розсварити українців? Та будь що! Історія, мова, традиції, церква, - список можна продовжувати до безконечності...  

Ми, нація, яка показала вражаючий приклад консолідації та самоорганізації в часи Революції Гідності, яка породила один з найпотужніших  волонтерських рухів… Якби Данте хоч краєчком ока побачив, що ми з налитими кров’ю очима та піною біля рота пишемо один одному в соцмережах, посперечавшись, скажімо, за те, який колір повинен бути зверху на українському прапорі-жовтий чи синій, він би точно апгрейднув «Божественну комедію», докинувши ще одне, десяте коло пекла…

Так, нас сорок вісім мільйонів і ми всі дуже різні. Хтось любить «Мурку», а хтось Френка Сінатру, хтось сало, хтось суші, а хтось сусідського Петра… Але нас єднають одні емоції. Ми плачемо і сміємося над одним і тим самим, ми однаково любимо і захищаємо найдорожче. Розходимося і віддаляємося одні від одних ми лиш тоді, коли переходимо на мову ненависті.

Ненависть-проста емоція. Ненависть згуртовує-причому швидко та надійно. Але ненадовго, бо швидко зношуються ресурси. І як тільки затихає черговий холівар довкола субсидій, одностатевих шлюбів, християнської етики, театру на Подолі, та яка, власне, різниця, довкола чого, ми знову подаємо один одному руку, аби разом жити, любити, працювати, волонтерити, будувати одну країну, - потрібне підкреслити.

Бо ми один народ. Бо нас розсварити не можна об’єднати. І де у попередньому реченні ставити доленосну кому, вирішувати вам.


Повернутися
07.12.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.