Звернення Андрія Закревського №12

Так званий закон про «декомунізацію», прийнятий Верховною Радою 9 квітня, передбачувано викликав у суспільстві гостру дискусію.

Аргументи противників декомунізації кожен, хто хоч трохи цікавиться політикою в Україні, чув не раз. «Зараз не час», «закон розколе суспільство, потрібно почекати», «займайтеся економікою, а не боротьбою з вітряками», «це теж наша історія», — ось перелік основних тез, які з року в рік мусуються в проросійській пресі. Ну і набільш сакраментальне питання: «Невже в країні немає інших проблем, ніж займатися цією нісенітницею?»

Ці питання задають не тільки люди старшого покоління, а й зовсім молоді - тридцятирічні, але безнадійно заражені вірусом совка і ковбаси за два двадцять.

Їм невідомо, що відновлення історичної справедливості та данина пам’яті мільйонам заморених голодом і розстріляних у таборах - це не «нісенітниця».

Що тільки бездушні манкурти можуть в ідеологічній дискусії класти на одну чашу терезів «ями на дорогах, курс долара і вирослі ціни», а на іншу – Гідність.

Перейматися тим, як нині виглядаємо в очах «старшого брата», боятись його «спровокувати», чи, не дай Бог розгнівати  чи то забороною російських фільмів, чи визнанням УПА воюючою стороною - не варто взагалі. Особливо, коли йдеться про відновлення історичної справедливості. Що б не зробила Україна, її вороги все одно залишаться її ворогами. І відмовлятися від своєї історії на догоду тим, хто сьогодні закликає до розправ над українцями та ліквідації самої України - попросту нерозумно.

Знести старі пам’ятники, символи тоталітарного минулого, буде не важко. Навіть попри те, що їх ще дуже багато. Важко буде спорудити той один, вартий пам’яті мільйонів, що віддали своє життя за цю країну. Важко, бо цим пам’ятником має стати сама країна. Пам’ятником, на умовному п’єдесталі якого кожен з цих мільйонів готовий би був підписатися під простим написом: «Не даремно».

 

Повернутися
16.04.2015
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.