Звернення Андрія Закревського №12

Так званий закон про «декомунізацію», прийнятий Верховною Радою 9 квітня, передбачувано викликав у суспільстві гостру дискусію.

Аргументи противників декомунізації кожен, хто хоч трохи цікавиться політикою в Україні, чув не раз. «Зараз не час», «закон розколе суспільство, потрібно почекати», «займайтеся економікою, а не боротьбою з вітряками», «це теж наша історія», — ось перелік основних тез, які з року в рік мусуються в проросійській пресі. Ну і набільш сакраментальне питання: «Невже в країні немає інших проблем, ніж займатися цією нісенітницею?»

Ці питання задають не тільки люди старшого покоління, а й зовсім молоді - тридцятирічні, але безнадійно заражені вірусом совка і ковбаси за два двадцять.

Їм невідомо, що відновлення історичної справедливості та данина пам’яті мільйонам заморених голодом і розстріляних у таборах - це не «нісенітниця».

Що тільки бездушні манкурти можуть в ідеологічній дискусії класти на одну чашу терезів «ями на дорогах, курс долара і вирослі ціни», а на іншу – Гідність.

Перейматися тим, як нині виглядаємо в очах «старшого брата», боятись його «спровокувати», чи, не дай Бог розгнівати  чи то забороною російських фільмів, чи визнанням УПА воюючою стороною - не варто взагалі. Особливо, коли йдеться про відновлення історичної справедливості. Що б не зробила Україна, її вороги все одно залишаться її ворогами. І відмовлятися від своєї історії на догоду тим, хто сьогодні закликає до розправ над українцями та ліквідації самої України - попросту нерозумно.

Знести старі пам’ятники, символи тоталітарного минулого, буде не важко. Навіть попри те, що їх ще дуже багато. Важко буде спорудити той один, вартий пам’яті мільйонів, що віддали своє життя за цю країну. Важко, бо цим пам’ятником має стати сама країна. Пам’ятником, на умовному п’єдесталі якого кожен з цих мільйонів готовий би був підписатися під простим написом: «Не даремно».