ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ ТЕАТР ПОВІЗ ВИСТАВУ НА СХІД

З 2 по 5 грудня 2016 р. актори, оркестр Тернопільського академічного обласного українського драматичного театру ім. Т. Шевченка за підтримки Тернопільської обласної ради та Тернопільської обласної державної адміністрації поїхали на схід у м. Лисичанськ з музичною комедією «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка (режисер-постановник – народний артист України Олег Мосійчук). Актори театру поїхали, аби привітати наших вояків напередодні Дня Збройних сил України та своїм мистецтвом підтримати, подарувати частинку радості, злагоди, віри, миру і любові, бо бійці – наша опора, сила і міць. Ми вклоняємося перед їхньою мужністю, витримкою і військовим професіоналізмом. Дякуємо, що вони є!
Хочемо подякувати агрохолдингу «Мрія», будівельній компанії «Креаторбуд», «Микулинецькому хлібозаводу», мистецькому об’єднанню «Коза», директору Тернопільського ринку Ю. Ворку, директору ринок «Оріон» Г. Паньчук за допомогу у здійсненні поїздки та подарунки для бійців.
Бажаємо акторам: «Щасливої дороги! Гарного виступу, нових знайомств, втілення добрих намірів і з Божою допомогою щасливого повернення додому».


Повернутися
07.12.2016
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Сучасне життя —  лернейська гідра, яка щодня нарощує нові голови замість тих, що ми вчора з такими зусиллями зрубали. Порівняння «час – це гроші» в двадцять першому столітті остаточно втратило свою актуальність. Гроші більше не мають значення, а от час має. Його не заробиш, не вкладеш, не примножиш, не подаруєш, не накопичиш, не візьмеш в кредит і навіть не вкрадеш. Він знецінює наші ресурси, забирає шанси і постійно вкорочує нам віку, даючи поблажку хіба що до вину та пірамідам.

 Ми часто забуваємо, що час — єдина річ, якою ми не можемо керувати і тратимо купу часу на читання  трактатів  про тайм-менеджмент. Говорячи, що ми маємо час, ми плутаємо підмет та додаток…

Французький поет П’єр Буаст стверджував, що час часто вбиває тих, хто намагається вбити його. Тим часом українські неокласики впевнені, що за ставленням до нього (хоча, зрештою, не лише до нього) існує тільки два типи людей: перші сидять на березі річки і чекають, доки течією пропливе труп ворога, і другі – це ті, хто цих ворогів пускає за водою…  Хоча є ще й треті. Вони, власне, і є вороги.