АНДРІЙ КУРКОВ: “АБИ УКРАЇНЦІ ОБРАЛИ СВІЙ ШЛЯХ, ЇМ НЕОБХІДНО ЗНАТИ СВОЮ ІСТОРІЮ»

Його книги перекладені 36 мовами, за його сценаріями знято більше 20 фільмів, його «Пікнік на льоду» було продано в Україні накладом 150 тисяч примірників — більше, ніж будь-яку іншу книжку будь-якого іншого сучасного українського письменника, він —   один із найпопулярніших у Європі українських письменників, книги якого неодноразово потрапляли до списку європейських бестеллерів, член англійського ПЕН-клубу – найпрестижнішого письменницького клубу у світі… Список його письменницьких регалій, творчих та видавничих успіхів і біографічних подробиць можна ще продовжувати і продовжувати, проте всі уже й так, безперечно, зрозуміли, що мова йде про Андрія Куркова, — письменника, журналіста та кіносценариста. Він завітав до нашого міста у четвер, 24 листопада у рамках презентації журналу "Пам'ятки України", черговий випуск якого присвячений Тернопіллю. До слова, пан Андрій ще й голова видавничої ради Національного газетно-журнального видавництва. Він зазначає, що завдяки номеру, присвяченому Тернопільщині, вперше за останній час  «Пам’ятки України» було видано тиражем 3000 примірників (зазвичай журнал виходить раз в місяць тиражем 1000 примірників). Колектив періодичного видання вже давно співпрацює з науковцями нашої області. Ще в далекому 1990 році дирекцією «Пам’яток України» була організована експедиція «Забуті могили», у якій тернопільські науковці взяли активну участь. Із цієї експедиції «виросло» наукове товариство «Обереги», яке функціонує і до сьогодні. Відвідували представники редакції і фестиваль на Лисоні, що відбувся цього літа.

«Для того, аби українці обрали свій шлях, їм необхідно знати свою історію, — переконаний Андрій Курков. — Україна нині має два фронти: східний фронт, де постійно лунає стрільба та чути вибухи, і  «західний» фронт, де ми постійно боремося за те, аби нас визнали європейською державою.  Те, що ваше місто далеко від лінії фронту і ви не чуєте розривів снарядів, то це не означає, що війна закінчилась...»


Повернутися
07.12.2016
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...