ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №92

В Україні є певний відсоток пасіонаріїв — тих, що гинуть на майдані та йдуть добровольцями на війну, але їй катастрофічно бракує  чималого такого прошарку добропорядних міщан. Таких собі бюргерів, міщан зі стажем, вихованих у певних традиціях.

 Вони не підуть помирати за ідею, але навчать своїх дітей і дітей своїх дітей повазі до праці, до майна і до чужого простору, повазі до оточуючих.

Місто, в якому живем (село, хутір чи мегаполіс) можна порівняти з квартирою. Ми її не будували, а в ній народились. Ми можемо просто сидіти на стільці або дивані і спостерігати, що і як відбувається. Але й можемо прибрати чи навіть переклеїти шпалери.

Раніше це була державна квартира, але нарешті ми її приватизували. Хоча в свідомості ще не переналаштувались – коли потрібно переночувати, поїсти чи помитись – вона неодмінно моя! А от коли зробити ремонт – то наче ще державна. Буває, що мешканці «квартири» сприймають її як тимчасове місце і при першій нагоді перебираються до інших міст і країн. А буває, коли всі мешканці , - незалежно від віку, статі і соціального статусу гуртуються, аби зробити щось для свого спільного дому. У Швейкові Монастириського району, що став для мене рідним, днями освятили новозбудовану каплицю. Здавалося б — що тут такого, маленька капличка у маленькому селі... Але й маленька капличка може бути великим храмом в очах Божих. І швейківчанами насправді пророблена велика робота. Адже на капличку, збудовану всього за рік, збиралися усією швейківською громадою — хтось вкладав гроші, хтось-працю, хтось готував їсти майстрам, а хтось просто щодня приходив допомогти прибрати. «Скраю» не виявилася нічия хата.  Виявляється, так просто берегти «собори наших душ» і ще простіше їх будувати, — коли усі разом, коли гуртом… 

Любімо своє місто справами!


Повернутися
26.11.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Тільки-но вляглася перша хвиля радості, котра піднялася довкола нашого першого олімпійського золота, як інтернетом відразу ж покотилася «зрада»: наш спортсмен-переможець обійнявся з володарем бронзи-росіянином, ще й обгорнув його українським прапором…  Цікаво, кого нині «розпинають» більше: нашого Абраменка в Україні за обійми з росіянином, чи росіянина – на його батьківщині - за те, що дався загорнути в наш прапор… Знаходяться уже й ті, хто чи то жартома, чи всерйоз пропонує російському спортсмену попросити політичного притулку в Україні (мовляв, якщо встигне до кінця Олімпіади, то будемо мати вже дві медалі) і ті, хто, відкричавши нашому спортсмену «Осанна», починають скандувати «Розіпни його»…

Поки ламаються списи і точаться суперечки, зверну вашу увагу на дуже символічну деталь: спортсмен, котрий переміг, накрив своїм (нашим, українським!) прапором того, хто програв… Зрештою, вам не треба пояснювати, чому представники Росії на цій Олімпіаді без прапорів – «безликі», майже як «їхтамнєти» на Донбасі… Я вірю у символічність цього жесту, яким Україна «покриває» Росію, так само, як і у великодушність переможців. А все решта - просто спорт.