ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №92

В Україні є певний відсоток пасіонаріїв — тих, що гинуть на майдані та йдуть добровольцями на війну, але їй катастрофічно бракує  чималого такого прошарку добропорядних міщан. Таких собі бюргерів, міщан зі стажем, вихованих у певних традиціях.

 Вони не підуть помирати за ідею, але навчать своїх дітей і дітей своїх дітей повазі до праці, до майна і до чужого простору, повазі до оточуючих.

Місто, в якому живем (село, хутір чи мегаполіс) можна порівняти з квартирою. Ми її не будували, а в ній народились. Ми можемо просто сидіти на стільці або дивані і спостерігати, що і як відбувається. Але й можемо прибрати чи навіть переклеїти шпалери.

Раніше це була державна квартира, але нарешті ми її приватизували. Хоча в свідомості ще не переналаштувались – коли потрібно переночувати, поїсти чи помитись – вона неодмінно моя! А от коли зробити ремонт – то наче ще державна. Буває, що мешканці «квартири» сприймають її як тимчасове місце і при першій нагоді перебираються до інших міст і країн. А буває, коли всі мешканці , - незалежно від віку, статі і соціального статусу гуртуються, аби зробити щось для свого спільного дому. У Швейкові Монастириського району, що став для мене рідним, днями освятили новозбудовану каплицю. Здавалося б — що тут такого, маленька капличка у маленькому селі... Але й маленька капличка може бути великим храмом в очах Божих. І швейківчанами насправді пророблена велика робота. Адже на капличку, збудовану всього за рік, збиралися усією швейківською громадою — хтось вкладав гроші, хтось-працю, хтось готував їсти майстрам, а хтось просто щодня приходив допомогти прибрати. «Скраю» не виявилася нічия хата.  Виявляється, так просто берегти «собори наших душ» і ще простіше їх будувати, — коли усі разом, коли гуртом… 

Любімо своє місто справами!


Повернутися
26.11.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.