АНЕКДОТИ №92

Заздрість — це таке особливе почуття справедливості. Буває двох видів: корислива і безкорислива. Корислива — хочу, щоб і в мене це було, безкорислива — хочу, щоб і в нього цього не було!

* *

Класний керівник на батьківських зборах:

— Ми вирішили в класі зробити ремонт. Спонсорами були батьки Олі, Сергія, Жені та Васі. Переможцем мав стати найбагатший. Ним став батько Васі!

Батько Васі, знизуючи плечима:

— Як я? Батько Олі — народний депутат, Сергія — заступник мера, Жені — господар великого підприємства, а я — торговець на базарі.

Класний керівник:

— Судячи з податкових декларацій, найбагатший — це ви!
 

* * *

 Трейдера викликали в податкову інспекцію.

— У декларації про доходи за минулий рік ви вказали, що заробили 10 тисяч, а, за нашими даними, витратили мінімум мільйон. Що це означає?

— Це означає, що я не можу ніяк звести кінці з кінцями!

**

— Кажуть, що ходити босоніж дуже корисно для здоров’я.
— Ти маєш рацію, друже. Коли я вранці прокидаюся у взутті, у мене завжди болить голова.

**

Запис у щоденнику: «Ваш син єдиний, хто взяв у похід горілку! Дякую вам за сина!»

**

На одному сходовому майданчику жили два сусіди-однофамільцi, обидва Цукерман. В один день один iз них помер, а інший виїхав до Ізраїлю. Телеграму того, що виїхав до Ізраїлю, помилково принесли вдові iншого Цукермана. Вона читає її і непритомніє: «Прибув на місце. Пекло страшне».

 * * *

 — Люба, лягай сьогодні без мене, у нас на роботі корпоративчик. Не знаю, надовго затримаюся чи ні.

— Любий, скажи краще, на скільки я можу твердо розраховувати.


Повернутися
26.11.2016
Категорія: Розваги
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.