ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №91

«Плач над Трампом» уже який день потрясає українське суспільство, ризикуючи затьмарити навіть сумнозвісний плач Ярославни. У маршрутках і кіно, у магазинах і на роботі, у поліклініках і по телевізору тільки й чути, що багатоголосе зітхання а-ля: «Йой, шо ж то буде з нами, в Америці Трамп переміг…» По-перше, до чого тут ми, а по-друге, що не так із Трампом?  Давайте просто поважати вибір американського народу: хто б персонально не очолював возглавлялвладу в США, нашу країну будувати нам самим.  Та й  чи не занадто ми драматизуємо ситуацію з виборами у США? Зрештою, узагалі, чи не занадто ми драматизуємо ситуацію з виборами як такими?

Як казав класик: «Великою перевагою демократії є завчасно передбачати завершення правління у твердо визначеній термін». А що у нас? Чи не кожні президентські вибори в Україні трактувалися як доленосні і оцінювалися як битва «добра» зі «злом», проте із перемінним успіхом у них перемагало або більше зло, або менше…

Цивілізованій країні байдуже, яка з конкуруючих політичних партій переможе, бо в цивілізованій країні і так все буде добре. А для нас питання виборів - щоразу практично рішення усього життя. І ми постійно його програємо.

Бо ж очевидно, що нормальна країна формується не згори.


Повернутися
15.11.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.