ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №91

«Плач над Трампом» уже який день потрясає українське суспільство, ризикуючи затьмарити навіть сумнозвісний плач Ярославни. У маршрутках і кіно, у магазинах і на роботі, у поліклініках і по телевізору тільки й чути, що багатоголосе зітхання а-ля: «Йой, шо ж то буде з нами, в Америці Трамп переміг…» По-перше, до чого тут ми, а по-друге, що не так із Трампом?  Давайте просто поважати вибір американського народу: хто б персонально не очолював возглавлялвладу в США, нашу країну будувати нам самим.  Та й  чи не занадто ми драматизуємо ситуацію з виборами у США? Зрештою, узагалі, чи не занадто ми драматизуємо ситуацію з виборами як такими?

Як казав класик: «Великою перевагою демократії є завчасно передбачати завершення правління у твердо визначеній термін». А що у нас? Чи не кожні президентські вибори в Україні трактувалися як доленосні і оцінювалися як битва «добра» зі «злом», проте із перемінним успіхом у них перемагало або більше зло, або менше…

Цивілізованій країні байдуже, яка з конкуруючих політичних партій переможе, бо в цивілізованій країні і так все буде добре. А для нас питання виборів - щоразу практично рішення усього життя. І ми постійно його програємо.

Бо ж очевидно, що нормальна країна формується не згори.


Повернутися
15.11.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.