ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №90

Пригадуєте анекдот про двох безхатченків, котрі припали знадвору до шиби розкішного ресторану. Усередині - офіціанти в шитих золотом лівреях, срібні таці, запечені поросята, шампанське і фуа-гра... Наковтавшись слини, один каже іншому: ну що, йдемо, бо я вже змерз... А той йому: ні, я ще на десерт почекаю…

До чого це я? Та до того, що коли два з половиною роки тому відкрили Межигір'я і показували сіромахам картини, батони і страусів, народ виглядав якраз так, як ті двоє за вікном. Нині ж для нас, уже тренованих Межигір’ям, «десерт»:  десятки, сотні межигір’їв, цілий їх мікрорайон…

Народ України довго вимагав від чиновників показати доходи та заощадження, але народ України виявився зовсім не готовим їх побачити…

Ні, ну ми, звичайно, здогадувалися,  що наші можновладці – люди не бідні. Але навіть уявити не могли, що у голови нацбанку України на рахунку доларів ледь не більше, ніж у самому банку, голова фіскальної служби вказує у декларації суму, яку за увесь рік не може назбирати служба, яку він очолює, а на рахунках українських чиновників грошей більше, ніж сума кредиту, яку дав МВФ Україні за всі роки незалежності… 

  Назвати їх після цього «слуги народу» навіть язик не піднімається. Де є це ви бачили, щоб «слуги» були у рази багатші за тих, кому ніби-то покликані служити. Хто ж вони? Інопланетяни з печерською пропискою, мотиви яких ми перестали розуміти після сотого мільйона готівкою…


Повернутися
06.11.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.