ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №90

Пригадуєте анекдот про двох безхатченків, котрі припали знадвору до шиби розкішного ресторану. Усередині - офіціанти в шитих золотом лівреях, срібні таці, запечені поросята, шампанське і фуа-гра... Наковтавшись слини, один каже іншому: ну що, йдемо, бо я вже змерз... А той йому: ні, я ще на десерт почекаю…

До чого це я? Та до того, що коли два з половиною роки тому відкрили Межигір'я і показували сіромахам картини, батони і страусів, народ виглядав якраз так, як ті двоє за вікном. Нині ж для нас, уже тренованих Межигір’ям, «десерт»:  десятки, сотні межигір’їв, цілий їх мікрорайон…

Народ України довго вимагав від чиновників показати доходи та заощадження, але народ України виявився зовсім не готовим їх побачити…

Ні, ну ми, звичайно, здогадувалися,  що наші можновладці – люди не бідні. Але навіть уявити не могли, що у голови нацбанку України на рахунку доларів ледь не більше, ніж у самому банку, голова фіскальної служби вказує у декларації суму, яку за увесь рік не може назбирати служба, яку він очолює, а на рахунках українських чиновників грошей більше, ніж сума кредиту, яку дав МВФ Україні за всі роки незалежності… 

  Назвати їх після цього «слуги народу» навіть язик не піднімається. Де є це ви бачили, щоб «слуги» були у рази багатші за тих, кому ніби-то покликані служити. Хто ж вони? Інопланетяни з печерською пропискою, мотиви яких ми перестали розуміти після сотого мільйона готівкою…


Повернутися
06.11.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.