ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №90

Пригадуєте анекдот про двох безхатченків, котрі припали знадвору до шиби розкішного ресторану. Усередині - офіціанти в шитих золотом лівреях, срібні таці, запечені поросята, шампанське і фуа-гра... Наковтавшись слини, один каже іншому: ну що, йдемо, бо я вже змерз... А той йому: ні, я ще на десерт почекаю…

До чого це я? Та до того, що коли два з половиною роки тому відкрили Межигір'я і показували сіромахам картини, батони і страусів, народ виглядав якраз так, як ті двоє за вікном. Нині ж для нас, уже тренованих Межигір’ям, «десерт»:  десятки, сотні межигір’їв, цілий їх мікрорайон…

Народ України довго вимагав від чиновників показати доходи та заощадження, але народ України виявився зовсім не готовим їх побачити…

Ні, ну ми, звичайно, здогадувалися,  що наші можновладці – люди не бідні. Але навіть уявити не могли, що у голови нацбанку України на рахунку доларів ледь не більше, ніж у самому банку, голова фіскальної служби вказує у декларації суму, яку за увесь рік не може назбирати служба, яку він очолює, а на рахунках українських чиновників грошей більше, ніж сума кредиту, яку дав МВФ Україні за всі роки незалежності… 

  Назвати їх після цього «слуги народу» навіть язик не піднімається. Де є це ви бачили, щоб «слуги» були у рази багатші за тих, кому ніби-то покликані служити. Хто ж вони? Інопланетяни з печерською пропискою, мотиви яких ми перестали розуміти після сотого мільйона готівкою…


Повернутися
06.11.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Сучасне життя —  лернейська гідра, яка щодня нарощує нові голови замість тих, що ми вчора з такими зусиллями зрубали. Порівняння «час – це гроші» в двадцять першому столітті остаточно втратило свою актуальність. Гроші більше не мають значення, а от час має. Його не заробиш, не вкладеш, не примножиш, не подаруєш, не накопичиш, не візьмеш в кредит і навіть не вкрадеш. Він знецінює наші ресурси, забирає шанси і постійно вкорочує нам віку, даючи поблажку хіба що до вину та пірамідам.

 Ми часто забуваємо, що час — єдина річ, якою ми не можемо керувати і тратимо купу часу на читання  трактатів  про тайм-менеджмент. Говорячи, що ми маємо час, ми плутаємо підмет та додаток…

Французький поет П’єр Буаст стверджував, що час часто вбиває тих, хто намагається вбити його. Тим часом українські неокласики впевнені, що за ставленням до нього (хоча, зрештою, не лише до нього) існує тільки два типи людей: перші сидять на березі річки і чекають, доки течією пропливе труп ворога, і другі – це ті, хто цих ворогів пускає за водою…  Хоча є ще й треті. Вони, власне, і є вороги.