АНЕКДОТИ №90

Чули, в Москві Володимиру пам’ятник поставили…

- Ну, нарешті! Путін заслужив!

- Та ні, князю Київському…

- А що, ми вже капітулювали?

**

— Любий, я знайшла твою заначку і всю її залишила в ресторані з подругами.
— Нічого страшного, це я тобі на нову шубу збирав.

**

— Кохана, а діалог ще можливий чи ти однозначно права?

**

— Учора заради сміху через газету дав оголошення, що о 17. 00 на Преображенській площi буде збір дебілів.

— І що, ніхто не прийшов?

— Площа була забита! Всі прийшли подивитися, хто ж прийде!

 * * *

— Скажiть, будь ласка, вашій мамі невістка не потрібна?

— Ні, вона ще попередню не догризла.

 * * *

— Люсю, у тебе кактуси на вікні стоять для того, щоб чоловiки не влазили?

— Ні, для того, щоб не вилазили.

 * * *

— Ходив учора на день народження до Кацмана. Було трохи скромно, але мило.

— І що подавали на стіл?

— Попільничку.

**

Дзвінок у готелі черговому по поверху:

 — Допоможіть, я з тещею по­сварився, вона в номерi й каже, що хоче викинутися з вікна!

— Це окремий випадок, до нас не має відношення!

— Має! Чому у вас вікна не відкриваються?

 * * *

— Фімо, що це у вас за синець під оком?

— Я вчора познайомився з жінкою, вона попросила вгадати її вік.

— Ну і що?

— Таки вгадав!

**

Оголошення на пляжі: «Жін­кам забороняється засмагати без верху! Бо не кожен низ це витримає».

**

Приходить чоловік в аптеку:

— Скажіть, що у вас є від горла?

Аптекарка перераховує, чоловік записує.

— А що є від болю у вусі?

Аптекарка перераховує, чоловік записує.

— А для носа що є?

Аптекарка не витримує:

— Чи не легше звернутися до лора?

— Не легше, я сам лор.

 * * *

— Учора в нашу квартиру забрався злодій.

— Щось узяв?

— Та де там! Лежить у лікарні. Дружина думала, що це я повернувся так пізно.

 * * *

 Дід в автобусі звертається до молодого пасажира:

— Синку, як тобі не соромно, поступися місцем он тій бабусі!

— Це моя теща.

— Так віддай їй мішок iз картоплею, не тримай його на колінах, тобі ж незручно!

 


Повернутися
06.11.2016
Категорія: Розваги
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...