І ХАЙ ЖИВУТЬ НА 200 СРІБНЯКІВ..

Депутати облради позбивили акторів доплат через «Волинь»

Депутати Тернопільської  обласної ради знайшли покарання для тернопільських акторів, які знялися у скандальному польському фільмі «Волинь».

Голова фракції ВО «Свобода» Олег Сиротюк запропонував спрямувати кошти в розмірі 445 тисяч гривень, що були заплановані на виплату доплат за академічність для працівників драмтеатру, на іншу установу. Свою пропозицію колишній керівник Тернопільської облдержадміністрації пояснив неявкою акторів на засідання робочої групи обласної ради з питань вивчення обставин зйомок чотирьох акторів в антиукраїнському фільмі «Волинь» та неповагою до депутатів. Пропозицію Сиротюка підтримало 45 депутатів, повідомляє Галас.

Про скандальний польський фільм «Волинь» режисера Войцеха Смажовського останнім часом мовлено-перемовлено. Пояснимо для тих, кому ще не “пощастило” бачити цю стрічку (до слова, днями скасували її показ у Києві): інакше, як антиукраїнською агіткою, “Волинь” не назвеш. Українці тут — “чернь”, яка, видається, окрім польської крові, більше нічого для життя і не потребує. Убивці, ґвалтівники, зрадники, пияки, пристосуванці — усе це у “Волині” теж про українців. Сцени вбивств, катувань, гвалтувань, перерізань горлянок та випускань кишок (бандерівцями, а ким же іще?) знято так натуралістично, що, розповідають, деякі глядачі під час показу у Польщі просто вибігали із зали… Громом серед ясного неба прозвучала новина, що, як виявилося, у брудній агітці зіграли і… тернопільські актори.  Усього нині відомо про п’ятьох наших земляків, які знялися у “Волині”. Це “шевченківці” Ірина Складан, Олег Кирилів, Ігор Наконечний, Сергій Бачик  та актор Володимир Процюк. Невже двісті іудиних срібняків (ой, тобто доларів за знімальний день — подейкують, саме такі гонорари платили акторам за день зйомок) варті того, аби продавати свою країну, її історію і, врешті-решт, честь?


Повернутися
06.11.2016
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...