АЛЕЯ ВОЛОНТЕРІВ У ПАМ'ЯТЬ ПРО ДЖОНА ЗВОЖЕКА

Декоративні сливи Пісарді та екзотичні клени Друмонді висадили у сквері Кобзаря, що біля драмтеатру  третього листопада.

Із 10 саджанців слив сформували алею Волонтерів, а три клени посадили у різних частинах скверу.

Висадити у цьому місці дерева із червоним забарвленням листя рекомендував багато років тому ландшафтний архітектор, перший волонтер корпусу Миру США у нашому місті, почесний громаднин Тернополя Джон Звожек. На початку 2000-х він оновив сквер біля драмтеатру: порадив забрати зруйновану пішохідну доріжку, посіяти траву на газонах, а за власний кошт відремонтував зруйновану підпірну стінку. А от висадити рекомендовані ним рослини не вдалося, оскільки на той час їх не було де купити. Втілили його задум тільки тепер.

Цьогоріч у серпні виповнилося десять років відтоді, як передчасно пішов з життя  Джон Звожек. Джон приїхав до нашого міста у 1999 році, щоб працювати у відділі екології міської ради. Тоді йому було уже 69 років. Хтось скаже, що це зовсім «не юний» вік, щоб кардинально змінювати життя, але так вже склалася його доля…

Жив у Штатах, працював архітектором, мав сім’ю, дві доньки. Але коли в 1998-му раптово померла від раку його дружина, Джон втратив інтерес до всього навколишнього. Однак будучи людиною особливою, неординарною, яскравою, прийняв рішення кардинально все змінити, наче почати життя спочатку. Відтак вирішив стати волонтером американського Корпусу Миру. Традиційно, в такому поважному віці до цієї організації вже не приймають, але для Джона зробили виняток. І сталося так, що це рішення й справді кардинально змінило усю його подальшу долю: Джон приїхав до Тернополя, закохався у наше місто і вирішив залишитися тут жити. А ще, потрапивши в Україну, перебуваючи в Черкасах у навчально-адаптаційному центрі для волонтерів, зустрів останнє кохання свого життя – енергійну, розумну, життєрадісну Аллу. За неймовірним поворотом долі їхні сімейні колізії виявилися ідентичними – за рік до їхньої зустрічі Алла теж від невиліковної хвороби втратила чоловіка. Які зорі посприяли цим самотнім душам – невідомо, але саме вони допомогли їм відігрітися у променях почуттів, що виникли тоді. Одружившись, Джон привіз Аллу до Тернополя і теж зарядив симпатією до нашого міста…

Сивий, худорлявий, в елегантних окулярах, із незмінною посмішкою, Джон частенько прогулювався центральними вулицями, тому тернополяни швидко звикли бачити його високу фігуру на бульварі Шевченка, Валовій, Сагайдачного…

Джон Звожек за час своєї волонтерської діяльності як ландшафтний архітектор втілив у життя чимало своїх проектів, серед яких, зокрема, реконструкція скверу біля пам’ятника Тарасу Шевченку, закладення парку Воскресіння на масиві Сонячний, нововведення в озелененні парку імені Тараса Шевченка та міських скверів, вдосконалення системи дощових колекторів з метою очищення Тернопільського ставу. Але найпам’ятнішою для тернополян справою Джона є і залишатиметься встановлення у сквері скульптурної композиції «Випадкова зустріч». На жаль, мало хто тепер це пам’ятає, але саме на прохання Звожека цей мистецький шедевр спеціально для Тернополя подарував американський мільйонер і скульптор Стюард Джонсон. А Джон сам оплатив доставку скульптури в Україну. Щоправда, він мало не дістав серцевий напад, коли одну із двох жіночих скульптур, які спочатку складали композицію, якось вночі викрали зловмисники. Щастя, що хоч одна із них дотепер залишилася… Жалкував і за трояндами, висадженими за його кошти біля пам’ятника Шевченка, коли їх потихеньку ночами почали викопувати хазяйновиті тернопільські газди для своїх обійсть. Але, незважаючи на ці прикрі моменти, Джон не ображався на тернополян, бо таким він вже був – щирим, доброзичливим, все розуміючим…

Джон Звожек пропрацював волонтером Корпусу Миру у Тернополі більше шести з половиною років. Це вважається унікальним випадком в історії цієї організації, оскільки максимальний строк служби тут п’ять років. Однак Джонові, враховуючи його здобутки, було дозволено продовжити цей термін

– Джон був світлою, доброю людиною, – згадує його дружина Алла Хоперія-Звожек. – Він 40 років пропрацював архітектором у Прінстоні штату Нью-Джерсі. З них, 18 років щопонеділка він ходив допомагати у госпіталь для бідних…

Участь у висаджені дерев взяла не тільки дружина Джона Звожека, а й волонтери Логістичного центру. Приєдналися до акції також учасники форуму «КіноХвиля».


Повернутися
06.11.2016
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...