ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №89

Гугл стверджує, що про вбивство "Мотороли" в Інтернеті говорять майже у десять разів частіше за смерть відомого економіста, до слова, уродженця Тернопілля - Богдана Гаврилишина. Якщо жарти про двохсоту модель «мотороли» та ліфт-герой плавно переросли в обурення з велелюдного похорону терориста у дусі «кращих» брєжнєвських традицій і «рвали» інтеренет на клапті добрий тиждень по події «ікс», то відхід Метра у     соцмережах на жаль, просто не помітили...

Це і є відповідь на запитання, чому ми так живемо, чому ми обираємо на виборах тих, кого обираємо, чому партачів серед нас на порядки більше, аніж перфекціоністів.

Може, й правий публіцист Генадій Друзенко, який з гіркотою зазначає, що для більшості одновимірний покидьок "моторола" разів в десять цікавіший за багатогранного, складного та вимогливого інтелектуала Богдана Гаврилишина. Схоже, більшість  потай чи свідомо вірять в прості рецепти на кшталт "замочити в ліфті" чи "взяв автомат - і за рік став з автомийника народним героєм". І вітчизняні ЗМІ над цим сумним результатом неабияк попрацювали...

А прості розв'язки - примарні. Між розкрученим медійним персонажем і «селф-мейдівським» інтелектуалом – десятиріччя кропіткої щоденної праці. Між членом організованого злочинного угрупування та членом Римського клубу - відстань, яку можна замірити хіба що у світлових роках.

Треба нам вичавлювати з себе моторолу і плекати в собі Богдана Гаврилишина. Бо переплутавши їх місцями, ми прирікаємо себе на аутсайдерство та маргінес.


Повернутися
27.10.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.