ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №88

Третя світова… уже розпочалася. Так, за вікном у вас все спокійно. Ні, в бомбосховище бігти не потрібно. Без танків і гармат, ядерної кнопки та радіоактивного попелу. Це війна… за мізки. Яка країна збере найбільшу їх концентрацію на метр квадратний своєї земля, та і переможець. Програє та, звідки відбувається, власне, витік людського капіталу, або, простіше кажучи, «витік мозгів…» Такі поразки менш помітні, ніж втрата територій, проте у кінцевому підсумку обходяться країні значно дорожче. І на сполох бити ніхто не поспішає — ну, згадають коли-не-коли, скільки мільйонів найталановитіших і найперспективніших вимилося з країни, і далі-до справ «нагальних»… 

Україна — країна втрачених геніїв. Ресурсна територія для інших. Не треба нам шоу «Україна має талант» (де зараз, до речі, всі його випускники?!), нам би «Україна цінує талант»…

  Наші митці можуть отримати «Оскар», але не Шевченківську премію, науковців купують на Заході, бо в себе вдома їхні відкриття академію нітрохи не цікавлять,  інтелектуали розбрідаються по чужоземних ґрантах, бо своїх, українських, катма…  Пам'ятаєте старий радянський анекдот про те, чому в магазинах немає м'яса? Бо, мовляв, йдемо в комунізм семимильними кроками, а худоба за нами не встигає… Ось так і з тими нашими співвітчизниками, котрі здобулися на міжнародне визнання, — країна за нами не встигає…

  І навіть якщо їх визнання у світі  вдома, в Україні, не викликає жодних реакцій, крім хіба що заздрости колег, все одно, об'єктивно вони працюють на нашу таки країну — зокрема й на зміну її уявлень про себе… Українцям, як відомо, притаманна хронічно низька самооцінка, так що всяке визнання «наших» зі сторони «чужих» — це, вважайте, компрес нам усім на задавнені національні травми. З якою радістю ми перемощуємо новини на кшталт «емігранти, які прославили Україну на весь світ» та «найвідоміші вихідці з України»,  забуваючи при цьому про те, що ж заставило їх «вийти»…  Про те, що дідусь та бабуся цьогорічного лауреата Нобелівської премії Боба Ділана жили в Одесі, уже мовлено-перемовлено, але чомусь усі тактовно замовчують, що втекли вони звідти від єврейських погромів…  Говорячи про художника Івана Марчука, всі гордо мовлять « наш геній», проте забувають,  що таким титулом його нагородила не українська, а британська газета , а ненька-батьківщина уже більше десяти років не може йому ні музею зорганізувати, ні навіть майстерні виділити… Словом, у цій третій світовій ми поки що програємо… Може, час пускати у хід важку артилерію? «Гармати» заряджені, нам би «пороху в порохівницях»…


Повернутися
20.10.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.