ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №88

Третя світова… уже розпочалася. Так, за вікном у вас все спокійно. Ні, в бомбосховище бігти не потрібно. Без танків і гармат, ядерної кнопки та радіоактивного попелу. Це війна… за мізки. Яка країна збере найбільшу їх концентрацію на метр квадратний своєї земля, та і переможець. Програє та, звідки відбувається, власне, витік людського капіталу, або, простіше кажучи, «витік мозгів…» Такі поразки менш помітні, ніж втрата територій, проте у кінцевому підсумку обходяться країні значно дорожче. І на сполох бити ніхто не поспішає — ну, згадають коли-не-коли, скільки мільйонів найталановитіших і найперспективніших вимилося з країни, і далі-до справ «нагальних»… 

Україна — країна втрачених геніїв. Ресурсна територія для інших. Не треба нам шоу «Україна має талант» (де зараз, до речі, всі його випускники?!), нам би «Україна цінує талант»…

  Наші митці можуть отримати «Оскар», але не Шевченківську премію, науковців купують на Заході, бо в себе вдома їхні відкриття академію нітрохи не цікавлять,  інтелектуали розбрідаються по чужоземних ґрантах, бо своїх, українських, катма…  Пам'ятаєте старий радянський анекдот про те, чому в магазинах немає м'яса? Бо, мовляв, йдемо в комунізм семимильними кроками, а худоба за нами не встигає… Ось так і з тими нашими співвітчизниками, котрі здобулися на міжнародне визнання, — країна за нами не встигає…

  І навіть якщо їх визнання у світі  вдома, в Україні, не викликає жодних реакцій, крім хіба що заздрости колег, все одно, об'єктивно вони працюють на нашу таки країну — зокрема й на зміну її уявлень про себе… Українцям, як відомо, притаманна хронічно низька самооцінка, так що всяке визнання «наших» зі сторони «чужих» — це, вважайте, компрес нам усім на задавнені національні травми. З якою радістю ми перемощуємо новини на кшталт «емігранти, які прославили Україну на весь світ» та «найвідоміші вихідці з України»,  забуваючи при цьому про те, що ж заставило їх «вийти»…  Про те, що дідусь та бабуся цьогорічного лауреата Нобелівської премії Боба Ділана жили в Одесі, уже мовлено-перемовлено, але чомусь усі тактовно замовчують, що втекли вони звідти від єврейських погромів…  Говорячи про художника Івана Марчука, всі гордо мовлять « наш геній», проте забувають,  що таким титулом його нагородила не українська, а британська газета , а ненька-батьківщина уже більше десяти років не може йому ні музею зорганізувати, ні навіть майстерні виділити… Словом, у цій третій світовій ми поки що програємо… Може, час пускати у хід важку артилерію? «Гармати» заряджені, нам би «пороху в порохівницях»…


Повернутися
20.10.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Сучасне життя —  лернейська гідра, яка щодня нарощує нові голови замість тих, що ми вчора з такими зусиллями зрубали. Порівняння «час – це гроші» в двадцять першому столітті остаточно втратило свою актуальність. Гроші більше не мають значення, а от час має. Його не заробиш, не вкладеш, не примножиш, не подаруєш, не накопичиш, не візьмеш в кредит і навіть не вкрадеш. Він знецінює наші ресурси, забирає шанси і постійно вкорочує нам віку, даючи поблажку хіба що до вину та пірамідам.

 Ми часто забуваємо, що час — єдина річ, якою ми не можемо керувати і тратимо купу часу на читання  трактатів  про тайм-менеджмент. Говорячи, що ми маємо час, ми плутаємо підмет та додаток…

Французький поет П’єр Буаст стверджував, що час часто вбиває тих, хто намагається вбити його. Тим часом українські неокласики впевнені, що за ставленням до нього (хоча, зрештою, не лише до нього) існує тільки два типи людей: перші сидять на березі річки і чекають, доки течією пропливе труп ворога, і другі – це ті, хто цих ворогів пускає за водою…  Хоча є ще й треті. Вони, власне, і є вороги.