ТРИ МІСЯЦІ — БЕЗ ЗАРПЛАТ

Уже третій місяць викладачі ПТУ всієї області (!) не отримують зарплат, студенти — стипендій, а самі навчальні заклади — фінансування.

“Сьогодні ми приїхали сюди, бо у нас справжній крик душі… Як, скажіть мені, третій місяць жити, не отримуючи жодної копійки зарплати? Як дивитися в очі дітям, які просять — ні, не дорогих витребеньок, а їсти?.. На що харчуватися нашим студентам, які  також уже три місяці не бачили стипендії? Це вже не просто зневага чи знущання, це — геноцид…”

Обурення освітян — викладачів 16-ти профтехучилищ усієї області, які у четвер, 13 жовтня, зібралися під стінами Тернопільської облдержадміністрації на попереджувальний пікет, більш ніж зрозуміле.  Уже третій місяць викладачі ПТУ всієї області (!) не отримують зарплат, студенти — стипендій, а самі навчальні заклади — фінансування. Власне, це й змусило майже півтисячі працівників галузі вдатися до “крику душі” і, незважаючи на собачий холод та зливу, кілька годин мерзнути під ОДА, аби дочекатися від наших владних мужів хоча б відповіді, коли вони зможуть отримати чесно зароблене. Проте і голова ТОДА Степан Барна, і голова облради Віктор Овчарук змогли “нагодувати” мітингуючих  хіба що обіцянками в стилі “дєнєг нєт, но ви дєржитєсь”…

Схоже, що аби зайвий раз не морочитися питанням реформування профтехосвіти та підняття її престижу,  урядовці вирішили просто знищити її як явище… Наслідуючи сталінське “нема людини, нема проблеми”, питання з фінансуванням профтехосвіти “слуги народу” вирішили своєрідно: цьогоріч в рамках бюджетної децентралізації утримання ПТУ було вирішено перекласти на місцеві бюджети. А далі — “порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих”. Те, що в багатьох обласних та міських бюджетах грошей на утримання закладів профтехосвіти просто не вистачає (мова ж іде про сотні мільйонів гривень, для Тернопільщини, скажімо, ця сума складає близько 190 млн. грн. у рік), владних мужів не цікавить. У них свої проблеми. Як кажуть, у когось хліб черствий, а у когось — перл дрібний…

У Тернопільській обласній раді профспілок зазначають, що хоча Тернопілля — не єдиний регіон, де існують такі ж проблеми: без фінансування в Україні залишились сотні ПТУ, проте саме в нашій області ситуація найдраматичніша. Адже в обласний бюджет для фінансування профтехучилищ  коштів… не було закладено узагалі! При тому, що зарплати наших освітян далеко не “захмарні” — в середньому дві з половиною тисячі гривень…  У навчальних закладах, що фінансуються з обласного бюджету (а в області їх 16), заборгованість із заробітної плати та стипендій на даний час перевищує  11 мільйонів гривень.

Голова Тернопільської обласної ради Віктор Овчарук каже, що питання не є нове і про проблеми освітян знають. В області є 16 закладів проф-

техосвіти, що фінансуються з обласного бюджету, 6 – з бюджету м. Тернополя й один – з бюджету Кременця. “Ми з головою ТОДА були днями в столиці і порушували це питання в Кабміні. Сподіваюся, що невдовзі його вирішать…” — зазначив Віктор Вікторович. Голова Тернопільської обласної державної адміністрації Степан Барна звернувся до прем’єр-міністра України з проханням виділити додаткову стабілізаційну дотацію на заклади профтехосвіти області і запевняє, що погасити заборгованість перед викладачами та студентами закладів проф-

техосвіти на Тернопільщині можна буде після виділення додаткових коштів з Держбюджету. Самі ж освітяни запевняють, що якщо їх вимог не почують, то з 25 жовтня вони будуть змушені вдатися до радикальних дій, як-от перекриття доріг.

 “Такого зневажливого ставлення до потреб сотень тисяч учнів та персоналу закладів профтехосвіти ми ще не бачили, — не стримує емоцій одна з учасниць мітингу. — Не секрет, що для більшості сільських жителів та мешканців невеличких містечок спеціальність, отримана у ПТУ, – єдина можливість отримати знання та вміння, щоб заробляти на життя… На жаль, через байдужість нашої влади склалася така ситуація, що наші заклади фактично опинилися на межі виживання. Не виплачуються зарплати і стипендії, не забезпечуються харчуванням діти-сироти, у будь-який момент нам можуть відключити воду, світло, тепло — платити за них нам просто нема звідки… ”

 Критична ситуація склалася і у ДНЗ “Тернопільський професійний коледж з посиленою військовою та фізичною підготовкою”, що діє на базі професійно-технічного училища №25 у Збаражі. “Ледь умовили газовиків, аби включили нам котельню, — розповідає старший майстер та голова первинної профспілкової організації закладу Олег Петльовий, — уже двічі приходили відключати світло… А найважче — з харчуванням. У нас 285 учнів, з них більше половини — вихідці зі східних областей. Так от, якби не допомога місцевих фермерів та військових волонтерів, ми просто не мали б можливості їх нагодувати… Уявляєте?! Соромно дітям в очі дивитися… Ми ж виховуємо майбутню військову еліту України, фактично готових контрактників для армії, які прийшли до нас патріотично налаштовані та готові захищати Україну. Ту Україну, яка дивиться на них крізь пальці…”


Повернутися
20.10.2016
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...