ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №87

Головна причина невпевненого існування України в тому, що суспільство змушене постійно боротися з державою. Конфлікт cтало існує в різних сферах — військовій, економічній, освітій, — список можна продовжувати чи не до безконечності, але мова, вибачайте за тавтологію, йтиме знову про мову. Про мову як засіб спілкування і державну мову як один із символів Держави...

Влада переконує нас , що мовної проблеми в Україні не існує, обґрунтовуючи свою думку тим, що на захист країни від загарбників стали і російськомовні патріоти. Але це — виняткова ситуація, коли, як на пожежі, не має значення, якого кольору відра, з яких заливають вогонь. Але ж постійно на пожежі не живуть, і будівлі зводять не для цього...  А ще пригадую, як один з наших бійців розповідав, що головною з причин безперешкодного проникнення через лінію зіткнення диверсантів є однакова мова. Сумно, що пересічний громадянин інтуїтивно відчуває важливість мови, а державні діячі — ні. 

Рік тому Пентагон додав українську мову до списку пріоритетних та розширив кадровий запит для людей зі знанням української мови.

Те відчуття, коли іноземці роблять для нашої мови більше, ніж наша держава.

Влада плює на державну мову, аби хтось не дай боже, не подумав, що в нас тут не поважають мову держави агресора. Політики, державні люди чи навіть відомі блогери наполегливо її ігнорують, вважаючи, що російська розширює для них аудиторію, хоча це повна маячня. Може, їм про саморусифікацію Білорусі нагадати? Після запровадження російської другою (а насправді першою) державною нині білоруською говорять трошки більше трьох відсотків. Це смерть нації.

Складається враження, що під гаслом «Одна країна — єдіная страна» нам підсовують повзучу русифікацію. От вже і в школах згідно з новоприйнятим законом викладання мовою меншин дозволили, і Верховна Рада так і не спромоглася відправити «за парєбрік» артистів-рашистів, тобто, заборонити гастролі росіян, які не висловилися проти окупації.  Схоже, що аксіома про те, що «де лунає російська попса чи шансон, туди рано чи пізно приїдуть російські танки» для наших «слуг народу» — заскладна теорема, яку не можуть довести навіть тисячі загиблих від навали «руського міра».  Бо, мовляв, музика — це справа смаків, от і зали з «поющімі голубями міра» переповнені, і піпл «хаває»…

Приведу певну алегорію: адміністратор ресторану, якщо він вболіває за долю ресторану, не дозволить в ньому продавати пиріжки з лайном. Навіть якщо це комусь подобається. Бо потім в ресторації складеться репутація «із запашком»...

Якщо українська стане необов’язковою мовою, Україна ризикує перетворитися на країну з необов’язковими українцями…  


Повернутися
13.10.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.