Легенда з 90-річним стажем

Емілії Капусті із села Тютьків, що на Теребовлян  щині, ще 19-річною довелося пройти усі кола пекла. Нині їй — майже 90, проте усі події тих років жінка пам’ятає так чітко і переживає так гостро, ніби це було вчора… Із чоловіком Іва ном, якого у 43-му енкаведи  сти забрали просто з криївки, вони не бачилися довгих 13 років, упродовж яких кожен із них відбував свою каторгу: він — у камері смертників, вона — в бараках Сибіру… Проте ща слива доля і Боже провидіння розпорядилися так, що вони все-таки зустрілися знову… “Найвищими цінностями для нас були Бог та Україна” Бабця Міля не ховає сліз .

Спогади, омиті ними, прихо дять один за одним… “Що я в житті пережила, то все і не впо вісти… Але нині-м жива-здо рова, так мене, видно, Матінка Божа берегла…” Народилася жінка у Тють кові у 1924 році. Росла у зви чайній селянській родині — глибоко віруючій і дуже па тріотичній, у якій найвищими цінностями завжди вважалися Бог та Україна .

— Я ще змалку була до роботи привчена, — пригадує жінка. — Жили з праці рук, тож і працювали, їх не покладаючи .

Ще маленькою, 9-річною, вже сама плуга по полю тягала… Скінчила п’ять класів у школі, хотіла би й далі вчитися, але батько сказали, що треба їм господарку помагати порати… А як стала я на виданні, то по чали хлопці до мене свататися .

А односелець Іван — мій чоло вік майбутній, їх усіх від мене повіднаджував. У 1940 році я вийшла за нього заміж. Йому було 24, а мені — 16...” З Українською повстан ською армією та визвольною боротьбою українців у пані Мілі пов’язані особисті спогади — глибокі, щемні, пекучі .

 — То були підпільні часи, чоловік був в УПА. Хоч це було і небезпечно, але по-іншому він просто не міг, — розпові дає пані Міля. — Допомагала організації і я. Я дуже любила все українське, і мій Іван також — нас це і поєднало. Разом хо дили у вишиванках на танці, співали наших пісень… Як Іван став до боротьби за Україну, то і я з ним — і до криївки ходила, і пошту передавала, усе, що тре ба було, робила, хоч у нас уже маленький синок Ромчик якраз на той час вродився…  Був то 1943 рік. Іван з по братимами був у криївці, коли їх вислідили і після нерівної боротьби усіх, хто залишився живим, забрали та арештува ли. Цілий рік ми не мали від нього жодної звістки, думали, що його вже, певно, і в живих немає... А я жила надією і за рік від нього звісточку отримала .

Писав мені мій Іванко, що 72 дні провів у камері смертників, щохвилини чекаючи, що от-от його покличуть на розстріл… Але щиро молився, і та молитва його врятувала. Тепер він відбу ває заслання у Казахстані. Його мордують, але він не здається .

Вона — сильна жінка. Бути сильною — це, виявляється, так просто, якщо на тебе з наді єю дивляться оченята малого сина, запитуючи: “А далі як?”. А далі… Далі прийшли і за нею .

Було це у 1947 році. «Ціла фіра кагебістів з автоматами , — роз повідає бабця Емілія, — приїха ла за мною. Ледве виблагала я у них, аби зібрати речі, попро щатися з батьками. Підійшла прощатися до тата з мамою і впала. А тим нелюдам хоч би й що — взяли за руки, кинули на фіру, як трупа, і кажуть: “Пу скай всьо равно єдєт”. На воза до мене кинули і маленького Ромчика, якому тоді було три з половиною рочки. Голого-бо сого, хіба ноги в куфайку зави нувши, його мали відправляти до Сибіру. Але дитину дивом вирятували — його виховували дідусь і бабуся, аж доки ми не повернулися з заслання».

Тих подій майже 60-річної давнини жінка донині забути не в змозі. Пам’ять про них — як конвой. Дарма, що без зброї..

— Нас везли у товарних вагонах — по 80 чоловік в кожному, як худобу. Їсти-пити не давали, я сиділа на нарах і молилася, з віконця ножичком лід намерзлий зішкрябувала, і то і був весь мій наїдок. Їхали ми майже місяць. А коли приїхали, брудний завошивлений одяг з себе скидали, ледве не віддираючи разом зі шкірою, і відразу ж палили… Було мені там дуже важко: поводилися з нами гірше, ніж з собаками. Жили у бараках з вікнами без скла, працювали у шахті, під землею, по 16 годин в день. Раз на тиждень треба було ходити до комендатури відмічатися — чотири кілометри пішки у 60-градусний мороз! Коли поверталася, намерзлий лід здирала зі шкіри разом з нею… Щоб не померти з голоду, ходили на колгоспне поле збирати мерзлу барабольку трішки більшу за горошину

Раз на три місяці я мала право написати Іванові листа — так ми сім років і листувалися. З маленьких білих трикутничків я дізнавалася, як йому там ведеться. Що його по тих тюрмах намучили, страх! Він у госпіталі лежав, 35 кілограмів важив, його медсестри на руках носили… Ви уявляєте, як це треба людину мордувати, щоб молодий здоровий чоловік стільки важив? Ми обоє молилися за те, щоб вижити у тому пеклі і звидітися, бо ж ще не нажилися разом на цьому світі… “Коли ми зустрілися, плакали навіть тюремні наглядачі” У 1955 році, на сам Йордан, нам нарешті дозволили зустрітися. Чоловіка мого як політичного в’язня не пускали за межі зони, то мусила їхати я до нього аж у Осакаровський край.

Така у нас з Іваном була зустріч — всі, хто нас бачив, плакали, навіть наглядачі тюремні. Ми одне одному в обійми попадали, сльози нас душать, слова сказати не можемо… Тринадцять років не бачилися… Подивитися на нашу зустріч зійшлося усе село їхнє — столи накрили, гуляли, москалики тамтешні нам навіть “Горько!” кричали — таке було, як друге весілля… У Казахстані ми з Іваном прожили ще три роки, а тоді нам дозволили повернутися додому. Вдома — якби хто знав, яке то слово солодке…  Україна зустріла подружжя Капустів не дуже привітно. Роботи колишнім політв’язням знайти було годі, а вдома — маленькі діти і хворі батьки. Пан Іван пішов працювати до колгоспу, а пані Емілія пильнувала трьох дітей, господарку і працювала на городі.

Помалу стали на ноги, усіх трьох дітей вивчили: Ромчика — на зубного техніка, Тарас закінчив Чортківське медучилище, Марія також закінчила медичний. Тішуся, що разом з чоловіком дочекалися ми незалежної України — обоє завжди вірили, що вона таки буде, тішилися, аж плакали від радості… Незабаром по тому Іван помер — ті страшні муки таборові далися взнаки, останні десять років життя він дуже важко хворів, уже не вставав… Але життя, що нам Бог дав, ми обоє прожили чесно, як належить, не фальшували і душею не кривили, тим я і горда.»  У кожного з нас — своє мірило щастя. Комусь не вистачає грошей, комусь — новенького авто чи заміського будинку. Бабця Міля щаслива спогадами. “Мала я важке життя, і було в нім всякого — і доброго, і злого — доста. Але я щаслива з того, що з Божою поміччю все пережила. І пекло сибірське перейшла, і чоловіка з таких світів, звідки мало хто живим вертає, дочекалась, і дітям раду дала… Нема такого дня, щоби я не молилася. Маю молитвеник старенький — я його з собою взяла, коли мене до Сибіру вивозили... І нині я щовечора молюся — за всіх тих, хто за Україну загинув, і за тих, хто у ній нині живе… Нині, як і колись, мусимо знову боронитися від московської навали. Але я вірю і знаю — ми переможемо!” 


Повернутися
05.02.2015
Категорія: Історія
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.