Легенда з 90-річним стажем

Емілії Капусті із села Тютьків, що на Теребовлян  щині, ще 19-річною довелося пройти усі кола пекла. Нині їй — майже 90, проте усі події тих років жінка пам’ятає так чітко і переживає так гостро, ніби це було вчора… Із чоловіком Іва ном, якого у 43-му енкаведи  сти забрали просто з криївки, вони не бачилися довгих 13 років, упродовж яких кожен із них відбував свою каторгу: він — у камері смертників, вона — в бараках Сибіру… Проте ща слива доля і Боже провидіння розпорядилися так, що вони все-таки зустрілися знову… “Найвищими цінностями для нас були Бог та Україна” Бабця Міля не ховає сліз .

Спогади, омиті ними, прихо дять один за одним… “Що я в житті пережила, то все і не впо вісти… Але нині-м жива-здо рова, так мене, видно, Матінка Божа берегла…” Народилася жінка у Тють кові у 1924 році. Росла у зви чайній селянській родині — глибоко віруючій і дуже па тріотичній, у якій найвищими цінностями завжди вважалися Бог та Україна .

— Я ще змалку була до роботи привчена, — пригадує жінка. — Жили з праці рук, тож і працювали, їх не покладаючи .

Ще маленькою, 9-річною, вже сама плуга по полю тягала… Скінчила п’ять класів у школі, хотіла би й далі вчитися, але батько сказали, що треба їм господарку помагати порати… А як стала я на виданні, то по чали хлопці до мене свататися .

А односелець Іван — мій чоло вік майбутній, їх усіх від мене повіднаджував. У 1940 році я вийшла за нього заміж. Йому було 24, а мені — 16...” З Українською повстан ською армією та визвольною боротьбою українців у пані Мілі пов’язані особисті спогади — глибокі, щемні, пекучі .

 — То були підпільні часи, чоловік був в УПА. Хоч це було і небезпечно, але по-іншому він просто не міг, — розпові дає пані Міля. — Допомагала організації і я. Я дуже любила все українське, і мій Іван також — нас це і поєднало. Разом хо дили у вишиванках на танці, співали наших пісень… Як Іван став до боротьби за Україну, то і я з ним — і до криївки ходила, і пошту передавала, усе, що тре ба було, робила, хоч у нас уже маленький синок Ромчик якраз на той час вродився…  Був то 1943 рік. Іван з по братимами був у криївці, коли їх вислідили і після нерівної боротьби усіх, хто залишився живим, забрали та арештува ли. Цілий рік ми не мали від нього жодної звістки, думали, що його вже, певно, і в живих немає... А я жила надією і за рік від нього звісточку отримала .

Писав мені мій Іванко, що 72 дні провів у камері смертників, щохвилини чекаючи, що от-от його покличуть на розстріл… Але щиро молився, і та молитва його врятувала. Тепер він відбу ває заслання у Казахстані. Його мордують, але він не здається .

Вона — сильна жінка. Бути сильною — це, виявляється, так просто, якщо на тебе з наді єю дивляться оченята малого сина, запитуючи: “А далі як?”. А далі… Далі прийшли і за нею .

Було це у 1947 році. «Ціла фіра кагебістів з автоматами , — роз повідає бабця Емілія, — приїха ла за мною. Ледве виблагала я у них, аби зібрати речі, попро щатися з батьками. Підійшла прощатися до тата з мамою і впала. А тим нелюдам хоч би й що — взяли за руки, кинули на фіру, як трупа, і кажуть: “Пу скай всьо равно єдєт”. На воза до мене кинули і маленького Ромчика, якому тоді було три з половиною рочки. Голого-бо сого, хіба ноги в куфайку зави нувши, його мали відправляти до Сибіру. Але дитину дивом вирятували — його виховували дідусь і бабуся, аж доки ми не повернулися з заслання».

Тих подій майже 60-річної давнини жінка донині забути не в змозі. Пам’ять про них — як конвой. Дарма, що без зброї..

— Нас везли у товарних вагонах — по 80 чоловік в кожному, як худобу. Їсти-пити не давали, я сиділа на нарах і молилася, з віконця ножичком лід намерзлий зішкрябувала, і то і був весь мій наїдок. Їхали ми майже місяць. А коли приїхали, брудний завошивлений одяг з себе скидали, ледве не віддираючи разом зі шкірою, і відразу ж палили… Було мені там дуже важко: поводилися з нами гірше, ніж з собаками. Жили у бараках з вікнами без скла, працювали у шахті, під землею, по 16 годин в день. Раз на тиждень треба було ходити до комендатури відмічатися — чотири кілометри пішки у 60-градусний мороз! Коли поверталася, намерзлий лід здирала зі шкіри разом з нею… Щоб не померти з голоду, ходили на колгоспне поле збирати мерзлу барабольку трішки більшу за горошину

Раз на три місяці я мала право написати Іванові листа — так ми сім років і листувалися. З маленьких білих трикутничків я дізнавалася, як йому там ведеться. Що його по тих тюрмах намучили, страх! Він у госпіталі лежав, 35 кілограмів важив, його медсестри на руках носили… Ви уявляєте, як це треба людину мордувати, щоб молодий здоровий чоловік стільки важив? Ми обоє молилися за те, щоб вижити у тому пеклі і звидітися, бо ж ще не нажилися разом на цьому світі… “Коли ми зустрілися, плакали навіть тюремні наглядачі” У 1955 році, на сам Йордан, нам нарешті дозволили зустрітися. Чоловіка мого як політичного в’язня не пускали за межі зони, то мусила їхати я до нього аж у Осакаровський край.

Така у нас з Іваном була зустріч — всі, хто нас бачив, плакали, навіть наглядачі тюремні. Ми одне одному в обійми попадали, сльози нас душать, слова сказати не можемо… Тринадцять років не бачилися… Подивитися на нашу зустріч зійшлося усе село їхнє — столи накрили, гуляли, москалики тамтешні нам навіть “Горько!” кричали — таке було, як друге весілля… У Казахстані ми з Іваном прожили ще три роки, а тоді нам дозволили повернутися додому. Вдома — якби хто знав, яке то слово солодке…  Україна зустріла подружжя Капустів не дуже привітно. Роботи колишнім політв’язням знайти було годі, а вдома — маленькі діти і хворі батьки. Пан Іван пішов працювати до колгоспу, а пані Емілія пильнувала трьох дітей, господарку і працювала на городі.

Помалу стали на ноги, усіх трьох дітей вивчили: Ромчика — на зубного техніка, Тарас закінчив Чортківське медучилище, Марія також закінчила медичний. Тішуся, що разом з чоловіком дочекалися ми незалежної України — обоє завжди вірили, що вона таки буде, тішилися, аж плакали від радості… Незабаром по тому Іван помер — ті страшні муки таборові далися взнаки, останні десять років життя він дуже важко хворів, уже не вставав… Але життя, що нам Бог дав, ми обоє прожили чесно, як належить, не фальшували і душею не кривили, тим я і горда.»  У кожного з нас — своє мірило щастя. Комусь не вистачає грошей, комусь — новенького авто чи заміського будинку. Бабця Міля щаслива спогадами. “Мала я важке життя, і було в нім всякого — і доброго, і злого — доста. Але я щаслива з того, що з Божою поміччю все пережила. І пекло сибірське перейшла, і чоловіка з таких світів, звідки мало хто живим вертає, дочекалась, і дітям раду дала… Нема такого дня, щоби я не молилася. Маю молитвеник старенький — я його з собою взяла, коли мене до Сибіру вивозили... І нині я щовечора молюся — за всіх тих, хто за Україну загинув, і за тих, хто у ній нині живе… Нині, як і колись, мусимо знову боронитися від московської навали. Але я вірю і знаю — ми переможемо!” 


Повернутися
05.02.2015
Категорія: Історія
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Сучасне життя —  лернейська гідра, яка щодня нарощує нові голови замість тих, що ми вчора з такими зусиллями зрубали. Порівняння «час – це гроші» в двадцять першому столітті остаточно втратило свою актуальність. Гроші більше не мають значення, а от час має. Його не заробиш, не вкладеш, не примножиш, не подаруєш, не накопичиш, не візьмеш в кредит і навіть не вкрадеш. Він знецінює наші ресурси, забирає шанси і постійно вкорочує нам віку, даючи поблажку хіба що до вину та пірамідам.

 Ми часто забуваємо, що час — єдина річ, якою ми не можемо керувати і тратимо купу часу на читання  трактатів  про тайм-менеджмент. Говорячи, що ми маємо час, ми плутаємо підмет та додаток…

Французький поет П’єр Буаст стверджував, що час часто вбиває тих, хто намагається вбити його. Тим часом українські неокласики впевнені, що за ставленням до нього (хоча, зрештою, не лише до нього) існує тільки два типи людей: перші сидять на березі річки і чекають, доки течією пропливе труп ворога, і другі – це ті, хто цих ворогів пускає за водою…  Хоча є ще й треті. Вони, власне, і є вороги.