ЖИВА ЛЕГЕНДА УПА

91-річний ветеран УПА згадує минуле.

Боротьба… Це слово, яке, напевно, з десяток разів прозвучало під час розмови із уст старенького чоловіка, ім’я якого Олесь Гуменюк. Він – голова Спілки ветеранів УПА, а понад 70 років тому відчайдушно боронив українську землю від іноземних загарбників. У свій 91 рік пан Олесь сідає за кермо автомобіля та прямує на відкриття чергового пам’ятника, який за його ініціативи зводять на теренах Львівщини. Усміхнений та життєрадісний, він розповідає “Високому замку» про деталі, які десятками літ зберігались у пам’яті ще живих і вже померлих ветеранів.

— Пане Олесю, розкажіть про вашу молодість, юнацькі роки. Чим захоплювались, про що мріяли, які мали плани на життя?

— Я народився у непростий час. Мій батько був вояком Української Галицької Армії і, як інші хлопці того часу, намагався обстояти права на створення власної держави. Тому у сім’ї завжди панував український дух і звучала рідна пісня. Батько вчив боротись, розповідав про героїчні часи Січових стрільців, про бій на горі Маківці, ділився мріями про вільну та незалежну Україну. Усе це справило на мене неабияке враження, я був захоплений мріями, що зможу жити в державі, національна мова якої – українська. У 1937 році батько віддав мене зі сестрою в Коломийську гімназію. Неповні два роки я здобував освіту, непогано вивчив німецьку мову. У 1939 році прийшли совіти. Спочатку радянська пропагандистська машина завезла у продуктові магазини безліч продуктів: печиво, солодощі, халву, хотіли усім показати, що прийшов «совєтський рай» і тепер усі заживуть по-новому.  Згодом почали пропадати наші хлопці з ОУН. З’ясувалось, що їх розстрілювали енкаведисти та закопували в землю. Вже тоді я зрозумів, що прийшов страшний ворог. Тому в планах у мене було одне – боронити Україну.

— Коли ви вступили до лав УПА? Яка тоді була організація? Можливо, ви щось знаєте про плани керівництва ОУН?

— 22 червня 1941 року наша родина жила у Станіславові (тепер Івано-Франківськ). Через два тижні німецькі війська уже були тут. Пам’ятаю, як енкаведисти втікали на Східну Україну, забираючи зі собою останнє. Тоді я думав, що «ворог мого ворога – мій друг». Надіявся, що з німецькою підмогою ми зможемо остаточно визволити велику Україну з-під російського ярма. Таку ідею тоді розділяли Степан Бандера, Олег Гасин, Ярослав Стахів та Іван Габрусевич, які

 

23 червня 1941 р. поклали на стіл німецького вермахту «Меморандум чотирьох». Згідно з ним українці створювали мільйонну армію, яка мала б допомогти німцям у боротьбі проти більшовиків. На жаль, Гітлер не сприймав серйозно українців і відкинув цю пропозицію, а лідера ОУН Степана Бандеру відправив в Аушвіц. Мій шлях повстанця почався із села Черниці, що на Бродівщині. Там я познайомився з сотенним Чорняком у штабі УПА. В тому ж районі, поблизу села Суховолі, відбулося моє бойове хрещення. У той час, 1944 року, радянські війська підходили все ближче до кордонів Західної України, і ми з хлопцями були змушені відступати в Карпати.

 

— Які у вас найяскравіші спогади з часів визвольної боротьби?

 

— Пам’ятаю, ми з хлопцями організували радянським солдатам засідку. Добре розмістились в окопах, підготували зброю, стали усі на свої місця й чекаємо ворога. Я дивлюсь, збоку хлопець молодий, кулеметник, увесь трясеться, зуб на зуб не попадає. Я вирішив помінятись із ним місцями, адже роль кулеметника дуже важлива: він починає атаку, тим самим дає сигнал воїнам стріляти. Бачу, з лісу виходить колона й рухається в наш бік. Я приготувався, зарядив зброю, підпустив їх на відстань 50 метрів, зібрався стріляти, й тут у мене клинить кулемет, а ворог підходить усе ближче й ближче. Ззаду до мене підбігає чотовий: «Олесю, ти чого не стріляєш, ворог під носом». Не вагаючись, дістаю гранату і кидаю її прямо під ноги колоні. Ударною хвилею я зачепив двох солдатів, ще один встиг сісти на коня і втекти. Пам’ятаю, той день був особливим. Хлопці отримали зброю, амуніцію, патрони й цілий віз американських консервів. Ми йшли по селу, сп’янілі від перемоги, й співали українські пісні. Тоді я відчував радість перемоги.

 

— Що було після закінчення Другої світової війни? Як ви продовжували боротьбу? Чи надіялись ви на те, що зможете перемогти радянську владу?

 

— Коли німці оголосили капітуляцію, я підійшов до провідника й запитав: «Що буде далі?». Його відповідь мене приголомшила. Він сказав, що усі ми помремо, а ті, кому все-таки пощастить вижити, будуть закриті у концентраційні табори у далекому Сибіру. Але наш слід залишиться навічно: наші прапори, червоно-чорні та жовто-сині, будуть майоріти через десятки років, наша слава пронесеться крізь віки до правнуків. Справу, яку почали наші батьки, – національно-визвольну боротьбу – довершать наші діти. Лише зараз, у свої 91, я розумію це: коли дивлюсь на молодих хлопців в АТО, бачу жовто-блакитний прапор як символ України. Свою боротьбу я закінчив в 1945-му. Отримав поранення, впав з 6-метрової висоти і зламав ногу. Поки мене виходили добрі люди, хтось здав моє розташування, й наступного дня енкаведисти чекали мене на порозі будинку. 12 років концентраційних таборів у Норильську, Свердловську й Магнітогорську – вердикт радянської влади.

 

— Що б ви хотіли сказати молодому поколінню?

 

— Україна буде найбільш квітучою державою у Європі. Гібридна війна на сході України рано чи пізно закінчиться, думаю, не більше року мине, як наші хлопчики звільнять окуповані території. Ми справились зі Сталіном та Гітлером, повалили Радянський Союз, думаю, що нам стане сили розібратись і з Путіним. Головне, вірити у власні сили.


Повернутися
13.10.2016
Категорія: Історія
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Тільки-но вляглася перша хвиля радості, котра піднялася довкола нашого першого олімпійського золота, як інтернетом відразу ж покотилася «зрада»: наш спортсмен-переможець обійнявся з володарем бронзи-росіянином, ще й обгорнув його українським прапором…  Цікаво, кого нині «розпинають» більше: нашого Абраменка в Україні за обійми з росіянином, чи росіянина – на його батьківщині - за те, що дався загорнути в наш прапор… Знаходяться уже й ті, хто чи то жартома, чи всерйоз пропонує російському спортсмену попросити політичного притулку в Україні (мовляв, якщо встигне до кінця Олімпіади, то будемо мати вже дві медалі) і ті, хто, відкричавши нашому спортсмену «Осанна», починають скандувати «Розіпни його»…

Поки ламаються списи і точаться суперечки, зверну вашу увагу на дуже символічну деталь: спортсмен, котрий переміг, накрив своїм (нашим, українським!) прапором того, хто програв… Зрештою, вам не треба пояснювати, чому представники Росії на цій Олімпіаді без прапорів – «безликі», майже як «їхтамнєти» на Донбасі… Я вірю у символічність цього жесту, яким Україна «покриває» Росію, так само, як і у великодушність переможців. А все решта - просто спорт.