СТАНЦЮВАВШИ ДЛЯ БАТЬКА-«КІБОРГА», ТЕРНОПОЛЯНКА ПОТРАПИЛА У СОТНЮ «ТАНЦЮЮТЬ ВСІ».

16-річна тернополянка Діана Ковалишин підірвала оплесками глядацький зал та підкорила   сцену талант-шоу “Танцюють всі” під час кастингу 9-го сезону.

Свій чуттєвий танець під пісню “Океану Ельзи” “Не твоя війна” дівчина присвятила батькові – добровольцю-“кіборгу”, захиснику Донецького аеропорту. Власне, з батьком Олегом Ковалишиним дівчина і приїхала на кастинг шоу “Танцюють всі’9” у Чернівці. Каже, спільні походи до танцкласу разом з батьком допомагають йому краще     реабілітуватися після пройденого пекла війни. Коли ведуча шоу Ліля Ребрик розпитувала чоловіка про пережите, на очах у Діани з’явилися сльози, проте коли дівчина взялася танцювати, час діставати носовички настав уже для публіки та зіркового журі — Влада Ями, Тетяни Литвинової та Андрія Дикого. 

У результаті — гучні оплески та однозначний вердикт суддів: тернополянка заслужила місце у сотні кращих танцюристів країни. Подальша боротьба там, застеріг Влад Яма, буде дуже непростою, проте триматимемо кулаки за нашу талановиту землячку  і сподіваємося побачити її у прямих ефірах шоу.


Повернутися
07.10.2016
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...