ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №85

Світ  складніший, ніж на шаховій дошці. Ні, я не про бліци, таски і гамбіти…  Я проти того, що світ чорно-білий. Тому що він різний… Відтінки (не лише сірого ) кожен вибирає собі сам.

 Як це відбувається?  В океані хаосу й невизначеності кожному потрібен якийсь рятувальний пліт, якась  система координат, аби можна було спиратися хоч на щось у загальному хаосі. Інша річ, що система координат у некерованому хаосі зачасту радикальна, бо рятуючись від невизначеності,    люди  будують її дуже жорстко, просто й максимально категорично. Щоб не було більше ніяких контекстів і півтонів - від них забагато тривоги, від них забагато неясності, втоми. Психіка втомилася зносити розгубленість і хаос. Хочеться, аби все просто — це чорне, це біле, ми добрі, вони погані. Я добрий, зі мною такого не трапиться, вони погані, так їм і треба. «Чорно-білими ідеями» можна пояснити дуже багато чого — голодомори, голокости, війни, грабунки, все що завгодно. Я вже говорив, і ще раз повторюся: узагальнення – це прийом зла. Зло завжди відходить від конкретики до узагальнень і починає апелювати до моралі загальної, а не особистісної… Узагальнення – перший прийом маніпуляції.

Дуже важливо пам’ятати, що тільки припинивши обзивати один одного чорно-білими ярликами й побачивши в кожному людину, яка бореться зі внутрішнім жахом, ми зможемо почути один одного. Тільки переставши шукати точне визначення «правого добра» й «неправого зла», ми зможемо побачити, що ми люди, кожен зі своєю історією і причиною знаходитися на тому чи іншому місці. І вже звичайно треба пам’ятати, що будь-які конфлікти закінчаться, а ми залишимося.


Повернутися
22.09.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.