ЛЬВІВ КНИЖКАМИ ШАЛЕНІВ… ТЕРНОПІЛЬСЬКИМИ!

Тернопільський «десант» на львівському Форумі видавців — тема, якій не те, що статтю чи шпальту, цілу газету присвятити можна.

Адже саме наші майстри пера, авторучки, клавіатури і навіть пензля (як-от уродженець Бережан, художник Олег Шупляк,  який видав серію своїх знаменитих картин-ілюзій «Двовзори» разом із навіяними його роботами віршами поета Богдана Мельничука) «правили бал» на книжковій феєрії.

Не вірите? Ось вам докази: перше місце у топ-60 книжок, за які проголосували відвідувачі сайту Форуму — книга «Масік» нашої землячки Дзвінки Торохтушко, яка зібрала 3668 голосів! Дзвінка Торохтушко (вона ж — Любов Бурак) тернопільській публіці уже знайома. Проте все ж…  «Дзвінка Торохтушко – відомий блогер. З гострим язиком, перченим словом, — пише про «колегу по цеху» літератор, гуморист Богдан Волошин, — але у цій книзі відкрилась як чудовий письменник, який філігранно володіє словом, має свій стиль, наче скальпелем препарує людське життя, відкриваючи найпотаємніші закапелки душі. Часом це боляче. Але так правдиво.   Читаючи “Масіка”, я ловив себе на думці, що бачив героїню на вулиці, у маршрутці, її очі світились серед людського тлуму сумом і відчаєм, любов’ю і страхом.

Є ще одна обставина. “Масік” писався зі слів реальної жінки, яка таким чином вирішила підбити підсумок власного  непростого життя. Той випадок, коли тема і сюжет самі знаходять письменника. І лише від його майстерності залежить чи стане ця історія цікавою і важливою для інших. На мою думку, Дзвінці Торохтушко  вдалося опанувати цей огром матеріалу, вилущити з нього найбільш вартісні епізоди і майстерно викласти їх на папері. Попри непросту історію, книга читається легко і не відпускає.


Повернутися
22.09.2016
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...