ЛЬВІВ КНИЖКАМИ ШАЛЕНІВ… ТЕРНОПІЛЬСЬКИМИ!

Тернопільський «десант» на львівському Форумі видавців — тема, якій не те, що статтю чи шпальту, цілу газету присвятити можна.

Адже саме наші майстри пера, авторучки, клавіатури і навіть пензля (як-от уродженець Бережан, художник Олег Шупляк,  який видав серію своїх знаменитих картин-ілюзій «Двовзори» разом із навіяними його роботами віршами поета Богдана Мельничука) «правили бал» на книжковій феєрії.

Не вірите? Ось вам докази: перше місце у топ-60 книжок, за які проголосували відвідувачі сайту Форуму — книга «Масік» нашої землячки Дзвінки Торохтушко, яка зібрала 3668 голосів! Дзвінка Торохтушко (вона ж — Любов Бурак) тернопільській публіці уже знайома. Проте все ж…  «Дзвінка Торохтушко – відомий блогер. З гострим язиком, перченим словом, — пише про «колегу по цеху» літератор, гуморист Богдан Волошин, — але у цій книзі відкрилась як чудовий письменник, який філігранно володіє словом, має свій стиль, наче скальпелем препарує людське життя, відкриваючи найпотаємніші закапелки душі. Часом це боляче. Але так правдиво.   Читаючи “Масіка”, я ловив себе на думці, що бачив героїню на вулиці, у маршрутці, її очі світились серед людського тлуму сумом і відчаєм, любов’ю і страхом.

Є ще одна обставина. “Масік” писався зі слів реальної жінки, яка таким чином вирішила підбити підсумок власного  непростого життя. Той випадок, коли тема і сюжет самі знаходять письменника. І лише від його майстерності залежить чи стане ця історія цікавою і важливою для інших. На мою думку, Дзвінці Торохтушко  вдалося опанувати цей огром матеріалу, вилущити з нього найбільш вартісні епізоди і майстерно викласти їх на папері. Попри непросту історію, книга читається легко і не відпускає.


Повернутися
22.09.2016
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.