БОРЩОВІ РІКИ, ВИШИВАНІ БЕРЕГИ…

З вишнями, чорницями, грибами, м’ясом і навіть… карасями! У бідонах, горщиках, макітрах, гарбузах і навіть хлібі! З салом, варениками, кулішем, пампушками і… з величезним апетитом! Звісно ж,усе це про нього, Його Величність Борщ. Ну бо як про нього інакше скажеш, коли йому он, аж цілий фестиваль присвятили?..  І то не будь-який, а з багаторічною історією і власними неповторними традиціями. Коли господині із майже півсотні сіл області варять ароматну смакоту кожна за своїм, унікальним рецептом… Коли у середині вересня гурмани з всієї Тернопільської та багатьох сусідніх областей з’їжджаються до Борщова, аби на славнозвісні «чорні» борщівські вишиванки помилуватися, та, смачно облизавшись, перепитати один одного: «А ти борщ їв?» Їв, їв, та й як же його не їсти, коли он знову аж п’ять тисяч літрів смачнююющого-пресмачнющого борщу наварили — аж по вусах всім текло)))…

У неділю, 18 вересня, на «борщові ріки, вишивані береги» до Борщева традиційно збиралися «гурмани» зі всієї України. У чималенькій верениці автівок до райцентру вдалося «запеленгувати» машини із львівськими, чернівецькими, хмельницькими і навіть київськими номерами! Помилуватися борщівською вишивкою та показати своє мистецтво приїхали гості із Білорусі, Закарпаття, Волині, Київської, Хмельницької, Луганської , Львівської областей. Фестиваль "Борщ’їв-2016" традиційно відбувався у рамках фольклорного свята "В Борщівському краї цвітуть вишиванки". Славнозвісна «чорна» борщівська вишиванка — не просто мода чи забаганка, а уже бренд південного краю Тернопільської області, тож не дивно, що охочих помилуватися нею чи й придбати завжди вистачає. От тільки не лише багато давніх технік, як от оригінальна «колодка», фактура якої скидається на різьблення по дереву, на жаль, втрачені, а й самі вишиванки «з бабусиної скрині» ще рік-два, і закінчаться: розпродуються-розлітаються по світу, автентичних борщівських вишиванок у селах щороку меншає…

Проте ми зараз не про сумне. Нудьгувати учасниками апетитного дійства не доводилося:  на фольклорно-мистецькому дійстві виступали  обрядово-фольклорні, хорові, хореографічні, інструментальні колективи, вокальні ансамблі, солісти-вокалісти району та області та гості – Герой  України, лауреат Шевченківської  премії, народний артист України Василь Зінкевич, народний  артист України Григорій  Драпак, Волинський  Державний академічний народний хор, драйвові закарпатці — гурт «Рокаш» (м. Мукачеве), поет-пісняр Степан Галябарда, мистецькі колективи з різних областей.

 Але скільки б не співали, пригощатись час! Тим більше, що із центрального майдану, де традиційно відбувається борщове дійство, такі аромати линули, що стриматися годі! Все кипіло й вирувало у прямому й переносному значенні… Голодним не залишився ніхто: місцеві господині «чаклували» над 300-літровами казанами, щедро пригощаючи борщем усіх охочих…  А що і чоловіки — борщові «аси» хоч куди, довів майстер-клас з приготування борщу від знаного гумориста,  народного артиста України Гриця Драпака. Під пильним оком доброї сотні глядачів, теле- і фотокамер робота кипіла: до квасольки у казан уже потрапила свіженька свинина, а поруч на пательні тушкувалася приправа зі   буряку і моркви. Коли до товариства квасолі й м’яса потрапила картопля, а опісля й овочева приправа, запах із казана почав лоскотати носи зголоднілих присутніх – розгорілися не лише пристрасті, але й апетит. Його посилював ще й запах сала, яке апетитно підсмажувалося на пательні. Коли ж до казана потрапила нарізана капуста, а потім і засмажка із затовченого в макітрі сала і часничку, можна було вважати, що приготування борщу закінчено...  Але свято ще тривало і тривало:  щирі слова вдячних і ситих шанувальників борщу та запальні пісні ще довго лунали над Борщевом...

 


Повернутися
22.09.2016
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...