«СЛАВА ГЕРОЯМ» ПО-ТЕРНОПІЛЬСЬКИ

Ви любите театр? Так, як люблять його тернополяни у вересні? Коли у маршрутках і магазинах, у спортзалах і кафе, на парах й на роботі тільки й розмов, що про… “Ой, а ви вчорашню виставу бачили? – Так, так сподобалося, так плескала, що аж руки нині ниють…”; “А на завтрашню прем’єру квиточок уже купили? — Та де, їх вже всі розібрали, треба було ще тиждень тому купувати…”  О, де ще, як не в нашому місті, нові вистави так чекають, зустрічають, відвідують, аплодують їм… Словом, до загальновідомої аксіоми про те, що Тернопіль — місто фестивалів, я б обов’язково додала ще й пункт про “місто театралів”. А на глядача, як відомо, і… фестиваль іде! Причому уже вчотирнадцяте!

Отож, з 17 до 25 вересня наше місто знов живе театром, приймаючи XIV Всеукраїнський фестиваль “Тернопільські театральні вечори. Дебют”. Особливість цьогорічного фестивалю, кажуть його організатори, у тому, що він присвячений світлій пам’яті нині, на жаль, покійного художнього керівника театру Михайла Форгеля. “Театральні вечори завжди були улюбленим “дітищем” Михайла Якубовича, —  розповідає головний режисер Тернопільського драмтеатру Олег Мосійчук, — тож цьогоріч, у десяті роковини його смерті, хороший фестиваль із сильними акторськими та режисерськими роботами стане своєрідним “триб’ютом”…

Cвої найкращі вистави покажуть (і вже показують) театри зі Львова, Києва, Івано-Франківська, Чернівців, Коломиї, Луцька та Рівного. Усього буде представлено дев’ять п’єс, а відкриватиме фестиваль тернопільська прем’єра “Слава Героям”.  І “шевченківці”, і гості міста  потішать публіку якісною театральною українською продукцією, на яку хочеться ходити і про яку хочеться писати і розповідати. А всім, хто ще хоче встигнути на фестиваль,  швиденько статтю перечитати і – бігом до кас! Квитки цього річ за дуже демократичною ціною — 30-60 гривень!

 “Вистава-скандал”, “вистава-потрясіння”, “вистава-катарсис” — як тільки не називали резонансну постановку “Слава Героям” за п’єсою молодого українського драматурга Павла Ар’є. І в Києві вона нашуміла, і в Маріуполі відгриміла, і в Івано-Франківську всіх “порвала”… А в Тернополі у суботу, 17 вересня було узагалі щось небачене! 

 “Чому небачене? — береться пояснювати режисер В’ячеслав Жила. – Та тому, що для нашого театру Павло Ар’є  створив ексклюзивний варіант п’єси, якого немає в жодному театрі України…” Щож, звучить інтригуюче, особливо якщо привідкрити “завісу таємниць” сюжетних перипетій: в одній палаті шпиталю для ветеранів опиняються колишні червоноармієць та упівець. Зіткнення двох різних світів, переконань, досвідів… У взаємодії між ними оголюється проста істина: світ не чорно-білий, а людськість і людяність перебувають поза політичними штампами.


Повернутися
22.09.2016
Категорія: Культура
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...