ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №84

   Відомий український письменник та політичний діяч Володимир Винниченко, аналізуючи причини поразки української революції 1917-1921, писав, що українську історію без брому (тобто, заспокійливого) читати неможливо. Мабуть, тому, що це історія постійного наступання на одні й ті ж граблі. Історичні. Упродовж останніх років Україна заповзято взялася творити свою нову історію. Робила вона це так відчайдушно й мужньо, так жертовно й шляхетно, що зачаровувала увесь цивілізований світ. Доки на її шляху знов не трапилися до болю знайомі граблі. ..

Україна бовтається у гімні повторів і виродків, і щороку ми сатаніємо від немочі, спостерігаючи як на поверхню політичного болота виповзають кадри, які давно повинні були згоріти, як мінімум від сорому, відбуваючи строки в колонії суворого режиму країни, яку вони отруювали зумисно. Їхнім супутником і їх нащадків має бути безслав'я і сором, оскільки вони зрадили інтересам України, відібрали майбутнє в кількох поколінь молодих і талановитих українців, змусивши їх тікати в пошуках бодай мінімально прийнятної соціальної реалізації свого потенціалу. Саме вони перетворили наше майбутнє на власні маєтки… Складається враження, що нам підпихають їх зумисно, аби ми не бачили ніяких шляхів, тупцяли на місці, щоб «нагору» піднімалися лише одні й ті самі таваріщі - їх куми, свати, нащадки, які були зрадниками з діда-прадіда...

 «Добрий гетьман до рабів не прийде»: ніщо, як народна мудрість, так не відображає ментальність нації. Що нам потрібно, аби нарешті остаточно поховати політичних зомбі? Перестати бути рабами. Зрештою, як і нарешті перестати чекати «доброго гетьмана»…


Повернутися
20.09.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...