ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №84

   Відомий український письменник та політичний діяч Володимир Винниченко, аналізуючи причини поразки української революції 1917-1921, писав, що українську історію без брому (тобто, заспокійливого) читати неможливо. Мабуть, тому, що це історія постійного наступання на одні й ті ж граблі. Історичні. Упродовж останніх років Україна заповзято взялася творити свою нову історію. Робила вона це так відчайдушно й мужньо, так жертовно й шляхетно, що зачаровувала увесь цивілізований світ. Доки на її шляху знов не трапилися до болю знайомі граблі. ..

Україна бовтається у гімні повторів і виродків, і щороку ми сатаніємо від немочі, спостерігаючи як на поверхню політичного болота виповзають кадри, які давно повинні були згоріти, як мінімум від сорому, відбуваючи строки в колонії суворого режиму країни, яку вони отруювали зумисно. Їхнім супутником і їх нащадків має бути безслав'я і сором, оскільки вони зрадили інтересам України, відібрали майбутнє в кількох поколінь молодих і талановитих українців, змусивши їх тікати в пошуках бодай мінімально прийнятної соціальної реалізації свого потенціалу. Саме вони перетворили наше майбутнє на власні маєтки… Складається враження, що нам підпихають їх зумисно, аби ми не бачили ніяких шляхів, тупцяли на місці, щоб «нагору» піднімалися лише одні й ті самі таваріщі - їх куми, свати, нащадки, які були зрадниками з діда-прадіда...

 «Добрий гетьман до рабів не прийде»: ніщо, як народна мудрість, так не відображає ментальність нації. Що нам потрібно, аби нарешті остаточно поховати політичних зомбі? Перестати бути рабами. Зрештою, як і нарешті перестати чекати «доброго гетьмана»…


Повернутися
20.09.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.