«КІЛЬКА ХОРОБРИХ ХЛОПЦІВ» ТЕРНОПІЛЬСЬКОГО ГАРТУ

«Ні, вони не сталеві, просто схожі на левів, весь секрет у характері і підготовці…Викличуть захват і подив, завжди здатні на подвиг, кілька хороших хлопців, хоробрих хлопців». Здавалося б, всього шість рядків авторства відомого співака Сашка Положинського, а як точно і вичерпно вони описують усю суть проекту  «Кілька хоробрих хлопців», який у вівторок, 6 вересня, репрезентували у Тернополі.  

Уже під час самої прес-конференції, коли доволі просторий зал ледве вмістив у себе усіх хоробрих хлопців, стало зрозуміло, що їх у нас набагато більше, ніж анансовані «кілька». І, дай  Бог, стане ще більше.  Адже, власне, у цьому вся суть проекту…

Розповісти тернополянам про «Кількох хоробрих хлопців» взялися Валерій Чоботар– співавтор проекту, Сашко Положинський – натхненник проекту, Олександр Чуб та Олександр Алексеєв– учасники проекту. «Думаю, такий дещо «зірковий склад» став основною мотивацією для відвідин прес-конференції, — пожартував Валерій Чоботар, але хочеться вірити, що це не так… у мене уже давно виникали питання про те, як людина, яка пройшла війну, може реалізувати себе, свої знання та вміння у так званому «мирному» житті. Кажу так званому, бо коли на руці чи нозі у людини є гангрена, хай як би далеко не була від них, скажімо, голова, без належного лікування і їй довго не «протягти». Якщо екстраполювати цей приклад на Україну, то Донбас і Луганщина у нас — виразки, що кровоточать, Крим — узагалі травматична ампутація. Тому негайно слід взятися за «оздоровлення» всього організму. Що, власне, ми своїм проектом — військово-патріотичним вишколом, який безкоштовно проводять демобілізовані тернопільські бійці — і пропонуємо… Скажу чесно: я не хочу готувати людей на війну, бути їх «поставщиком» на фронт. Я хочу готувати людей ДО війни. Бо коли ми тут будемо до неї готовими, вона сюди попросту не дійде…  Тим більше, що у вишколі є і так звана «цивільна» серія — як надавати медичну допомогу, або, скажімо, поводитися під час екстремальних ситуацій у місті, коли тебе захопили в полон чи заручники…»

Базою для діяльності щодо підготовки усіх охочих став тернопільський військово-патріотичний клуб «Характерник», — власне, сюди і слід звертатися усім охочим. «Ми, українці, завжди позиціонували себе як гостинна нація, тож мусимо навчитися «гідно» зустрічати всіляких гостей, — пожартував учасник проекту Олександр Алексєєв. — А якщо серйозно, то, як на мене, кожен чоловік має вміти захистити те, що йому дороге, — свою країну…»

 Окрім того, у середині осені з’явиться фільм «Кілька хоробрих хлопців» — 8-серійний серіал про досвід людей, які прийшли з війни і про їхню співпрацю та передавання своїх знань молодим хлопцям. Зйомки відбувалися у багатьох знакових місцинах Тернопільщини, де відбувались героїчні битви — “Гурби-Антонівці”, гора Лисоня… Серіал носитиме мотиваційний характер, аби усі могли побачити і переконатися, що війна — це дуже важка, проте дуже чоловіча робота…


Повернутися
20.09.2016
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...