ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №83

 Про перемогу, яка нам так потрібна, нині не говорить тільки лінивий. Але про яку, власне, перемогу йдеться? Адже якщо перемагати, то перемагати не тільки на фронтах. Переламати свідомість, аби нагадувати собі, що кожного дня потрібно робити більше. І нагадувати, що ти ще зробив недостатньо для того, щоб наша країна нарешті стала кращою.

На жаль, соціально-економічна дихотомія українця така, що: співчуття медикам закінчується там, де починається розмова про страхову медицину; обурення злидарськими пенсіями закінчується там, де починається розмова про пенсійне страхування… Наші люди хочуть, щоб у державі не було корупції і щоб кум допоміг, «якщо щось»; хочуть змін і реформ, прориву, але тільки не за власний рахунок. А так не буває. ... Адже нині Україну знищують не нападники зі сходу чи некомпетентні політики. А ті, хто в 9-ти поверхівці вкрали троси з двох ліфтів. Ті, хто пиячать на лавках під цим же будинком, а на зауваження та прохання прибрати за собою волають, що вони патріоти і прибирати не збираються. Ті мамочки, які загиджують "сємками", недопалками і банками від "Бірмікс" дитячий майданчик, попередньо розкурочений їхніми нащадками. Ті "нужденні", що паркують свої джипи на тротуарах. Ті собаколюби, що не прибирають за своїми "улюбленцями" на газоні…

 Найголовніший фронт — у наших головах. І саме там відбуваються найважливіші бої.


Повернутися
20.09.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.