ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №83

 Про перемогу, яка нам так потрібна, нині не говорить тільки лінивий. Але про яку, власне, перемогу йдеться? Адже якщо перемагати, то перемагати не тільки на фронтах. Переламати свідомість, аби нагадувати собі, що кожного дня потрібно робити більше. І нагадувати, що ти ще зробив недостатньо для того, щоб наша країна нарешті стала кращою.

На жаль, соціально-економічна дихотомія українця така, що: співчуття медикам закінчується там, де починається розмова про страхову медицину; обурення злидарськими пенсіями закінчується там, де починається розмова про пенсійне страхування… Наші люди хочуть, щоб у державі не було корупції і щоб кум допоміг, «якщо щось»; хочуть змін і реформ, прориву, але тільки не за власний рахунок. А так не буває. ... Адже нині Україну знищують не нападники зі сходу чи некомпетентні політики. А ті, хто в 9-ти поверхівці вкрали троси з двох ліфтів. Ті, хто пиячать на лавках під цим же будинком, а на зауваження та прохання прибрати за собою волають, що вони патріоти і прибирати не збираються. Ті мамочки, які загиджують "сємками", недопалками і банками від "Бірмікс" дитячий майданчик, попередньо розкурочений їхніми нащадками. Ті "нужденні", що паркують свої джипи на тротуарах. Ті собаколюби, що не прибирають за своїми "улюбленцями" на газоні…

 Найголовніший фронт — у наших головах. І саме там відбуваються найважливіші бої.


Повернутися
20.09.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.