АНЕКДОТИ №83

**

У дитинстві здавалося, що немає нічого страшнішого, як учити уроки. Тепер починаю розуміти, що немає нічого страшнішого, як учити уроки зі своєю дитиною.

* * *

Іде директор школи коридором і бачить першокласницю, що присіла в куточку і плаче.

— Що сталося, маленька?

— Я щойно дізналася, що мені треба буде щодня ходити сюди аж до сімнадцяти років!

Директор зітхає:

— Щаслива. А мені сюди щодня треба буде ходити аж до шістдесяти.

* * *

— Мамо, я більше до школи не піду: знову Глушко ставитиме підніжки і гасатиме коридорами, Дубчак петардами стрілятиме, а Цибульський ще взимку так сніжкою в око заліпив!

— Треба, синку, треба. Ти ж директор.

***

— Так, руки за голову, ноги на ширину плечей!
— Це що — пограбування?
— Та ні, урок фізкультури.

**

На занятті з фізкультури, щоб діти крокували в ногу, вчитель час від часу повторює:

— Лівою! Лівою!

Маленький Миколка здивовано запитує:

— А що робити правою?

* * *

Учителька на уроці пояснює дітям ділення. Написала на дошці «2:2» і запитує:

— Діти, хто знає, що це означає?

— Нічия! — підсказує iз зад­ньої парти Вовочка.

* * *

На уроці географії вчитель ставить запитання:

— Де знайти Панамський канал?

Петрик здивовано:

— А на нашому телевізорі такого каналу немає!

* * *

У школі:

— Ким ти будеш, Петрику, коли виростеш?

— Генералом.

— Так тебе ж можуть убити у випадку війни.

— Хто?

— Вороги

— Тоді я буду ворогом.

* * *

Учительцi української мови наснився кошмар: Азаров диктує, а Янукович пише диктант.

* * *

Сільська вчителька ніяк не могла вирішити, за кого їй виходити заміж: за директора школи чи за тракториста.

З одного боку, швидкий кар’єрний ріст, а з іншого — як тут без трактора до школи доберешся?

* * *

Достовірний факт! Чоловік кожної другої вчительки, за статистикою, 2 вересня торгує квітами!

**

Пацієнтка:

— Лікарю, у мене болить голова!

— А я ні на що й не претендую!

***

— Алло, лiкарю!

— Що сталося?

— Я зараз з’їв півбанки шпротiв, запиваючи молоком. Питання — полуницю мити чи це вже не має значення?

* * *

— Люба, ти відкриваєш холодильник кожні п’ять хвилин. Там щось змінюється за цей час?

— Так!

— І що ж?

— Цукерок менше стає.

* * *

Учора намагалася перейти дорогу по зебрі! Ніхто не пропускав. Тоді я взяла в руки цеглу, посміхнулася й пішла. Пропустили навіть даішники з мигалкою! Висновок: посміхайтеся — люди стають добрішими!

* * *

Із розмови двох секретарок.

— Ти знала, що у Сергія Петровича астма?

— Ні. Я думала, він до мене нерівно дихає.

 


Повернутися
20.09.2016
Категорія: Розваги
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.