МОДА… БЕЗ ДАХУ, АБО «ВИШИВАНЕ ДЕФІЛЕ» ПРОСТО НЕБА

У суботу, 27 серпня, на кілька годин Театральний майдан перетворився на величезний подіум, яким гордо дефілювали стрункі довгоногі кралі в етно-костюмах. “Краса іде, красу несе”, — захоплено реагувала на красунь у вишиванках чоловіча частина аудиторії. Не знати, що більше привабило тернополян — жіноча врода чи “вишивана” мода, проте подивитися на “вишиване дефіле” просто неба зібралися до півтисячі охочих.

Хоча модне дійство такого штибу в нашому місті цьогоріч відбувалося уже всьоме, все ж можна сміливо стверджувати, що ТАКОГО Тернопіль ще не бачив.

— Ідею “моди без даху” ми виношували уже давно, — розповідає організатор Тернопільських днів моди Марія Гудима, — проте все чекали “з неба погоди”… Саме тому цьогоріч дні моди відбулися у серпні — аби ніякі сюрпризи “небесної канцелярії” не завадили показу просто неба. І, судячи з відгуків учасників і публіки, перший млинець вдався не глевким! Збулося моє бажання, аби якнайбільше тернополян могли побачити колекції українських дизайнерів та отримати естетичне задоволення, адже одяг в етностилі – просто неймовірний! “Родзинка” дефіле — демонстрація стародавніх народних костюмів: спеціально для цього обласний краєзнавчий музей надав нам для показу колекцію одягу зі своїх фондів.  Від вигляду сторічних автентичних борщівських вишиванок наші столичні гості були в захопленні! А дванадцятеро сучасних дизайнерів з Тернополя, Києва та Львова показали, як нині втілити етностиль у життя.

А подивитися таки було на що! Хто бачив — не забуде, хто не бачив — тому переповімо. Подіумом ходили і “гетьманівни”, і “мольфарки”, і сучасні “отаманші”, і мавки лісові… Традиційні українські сорочки, жупани і віночки в сучасній інтерпретації перетворилися на стильне вбрання для справжніх модниць. Знамениті “Рушники” столичної мисткині та художниці Олександри Теліженко, барвисті вишиванки тернопільських майстринь, неймовірна хутрово-шкіряна колекція киянки Елли Ковтун, фантастичні дитячі вдяганки-чічки від львівської дизайнерки Анастасії Василик… До слова, майстриня зізнається, що при створенні колекції надихалася заліщицькими краєвидами на березі Дністра. Тому кашемірові піджаки, костюмчики, камізельки, створені у техніці валяння вовною, а також лляні сукеночки, заквітчані квітами. “Для мене літо в орнаментах українських – це в першу чергу заліщицькі квіти, береги над Дністром, заквітчані садочки. Мені дуже хотілося цього настрою: кольорового, солодкого, дитячого”… Юні моделі (наймолодшій із них — 6 рочків!) зі своїм завданням справилися на відмінно, зрештою, як і їхні старші “посестри” із тернопільських модельних агенцій “Karin-models” та “Selfie-models”.

 

Щож, бачили очі — хочеться… і собі прикупити. Візитки дизайнерів розбирали усі охочі, тож, можливо, скоро на тернопільських вулицях побільшає “вишиваних модниць”. Ціновий діапазон — ду-у-же широкий: від 500  до 15 тисяч гривень. Якщо, скажімо, сорочку чи сукню з машинною вишивкою можна придбати і за тисячу-півтори, то на речі з ручною вишивкою або шкіряно-хутрові аксесуари до них слід бути готовим “розкошелитися” і до 200 у.о. Саме час перефразовувати знамениту аксіому “краса потребує жертв” на “краса потребує грошей”… Але вишивана краса, повірте, того варта…


Повернутися
20.09.2016
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...