У ТЕРНОПІЛЬ ПРИЙШЛИ «ПЕРЕМОЖЦІ»

Ми є, хай як банально це не звучить, повноцінними членами суспільства, і хочемо, щоб нас так і сприймали».

«Мамо-мамо, дивись, дядько — як робот!», — не стримуючи емоцій, вигукує маленький хлопчик, побачивши металеві штирі ножних протезів бійця. Зал (напхом-напханий зал музею ретро-автомобілів “Ретро-кортеж” ) на мить завмирає, ахнувши, але замість незручної паузи лунає веселий сміх… того ж таки бійця, який залюбки береться демонструвати малому «робото-ноги»… «Власне, для цього і є наш проект, аби показати людям, що, дивлячись на нас, не обов’язково співчутливо відводити очі  чи голосно ридати над нашими тяжкими каліцтвами, — пояснює чоловік. — Адже від людського ока немає бронежилетів…

Звичайно, підтримка людей це добре. А от жалісливість – ні. Якщо тебе жаліють, то можна швидко звикнути до «халяви» і потім стати справжнім «овочем». Якщо чесно, то я хотів би, щоб до мене просто ставились як до звичайної людини. Ми є, хай як банально це не звучить, повноцінними членами суспільства, і хочемо, щоб нас так і сприймали».

Вони — переможці.  У багатьох сенсах: над ворогом і над обставинами, над болем і над проблемами, над відчаєм і над собою. Вони втратили кінцівки, але не силу духу та смак до життя. Вони — це 17 героїв-учасників АТО і жінка-волонтер, чиї неймовірні історії  лягли в основу соціального мультимедійного проекту “Переможці”.  Колишні студенти, винороби, інженери, службовці, професійні військові, спортсмен і вчителька — всі вони були поранені на війні, втратили кінцівки і тепер починають нове життя. Вони хочуть жити, працювати, втілювати в життя свої мрії і розбудовувати незалежну Україну.

Нагадаємо, “Переможці” — це фотоекспозиція відомого українського фотографа Олександра Мордерера і арт-директора Тетяни Рубльової, серія сюжетів на ТСН від Соломії Вітвіцької, а також спеціальний благодійний випуск журналу “VIVA! Переможці”, кошти від продажу якого передаються на розвиток сучасного протезування в Україні, зокрема, на навчання українських протезистів. Мета цього проекту – змінити ставлення суспільства до тих, хто втратив частини тіла, показати, що люди з протезами – повноцінні члени суспільства, які залишаються щасливими, красивими і повними сил для нового життя.

27 серпня у Тернополі в музеї ретро-автомобілів “Ретро-кортеж”, що на вулиці Текстильній, 28, відбулася репрезентація мультимедійного проекту “Переможці”.  До міста завітала куратор проекту, ведуча ТСН телеканалу «1+1» Соломія Вітвіцька, а також герої проекту  — Юрій Весельський, В’ячеслав Буйновський, Анатолій Фатєєв, Назар Барилко, Влад Кузнєцов, Василь Пелиш,  Оксана Нежальська та партнери проекту хірург Ростислав Валіхновський разом із Андрієм Кононюком – бійцем АТО, якому після тяжкого поранення в рамках проекту “Переможці” відомий медик провів реконструктивні операції.

Назар Барилко: автограф для майбутнього.

Назар Барилко: автограф для майбутнього.

 

Про них важко писати і неможливо не писати. Вони повернулися з війни іншими людьми. Не кращими, не гіршими. Просто іншими. Бо пережили те, що може зламати, спалити зсередини. А вони вистояли і, як легендарний фенікс, постали оновленими. Вони змінюють своє життя і життя тих, з ким їх зводить доля. Історія кожного із них заслуговує окремої газетної статті:  і уродженця Старого Самбора, добровольця  Василя Пелиша, якому сепаратисти відрубали праву руку із татуюванням «Слава Україні»; і волонтерки Оксани Нежальської, до війни – вчительки молодших класів, яка втратила обидві ноги, коли її авто, яким розвозила продукти й ліки у віддалені селища Луганщини, підірвалось на протитанковій міні; і Владислава Кузнєцова, який викинув ворожу гранату із БТРа (вона вибухнула в повітрі,  він – втратив руку, зате зберіг життя тих, хто разом із ним був у бойовій машині); і Назара Барилка із Львівщини, який втратив ногу після поранення під Щастям, зазирнувши в очі смерті, а під час лікування у госпіталі знайшов своє кохання…

«Я втратив дуже багато крові, лікарі дивувалися, як мені вдалося вижити, — згадує Назар. — Коли почув слово «ампутація», перша реакція – шок. Але зробили операцію, і все нормалізувалось. Коли в госпіталі стихало, відвідувачі йшли, а я залишався сам на сам зі своїми думками, поступово прийшов до такого висновку: просто так нічого не буває в житті. Щось людина втрачає, натомість отримує набагато більше! Втративши частину здоров’я, частину свого тіла, натомість я отримав безліч знайомств, безліч хороших друзів, цікавих людей, співрозмовників. За рік перебування у госпіталі я дуже збагатився духовно. А ще… знайшов свою половинку і одружився. І зараз я щаслива людина».

Під час презентації виставки голова ОДА Степан Барна вручив Назарові Барилку сертифікат на бігову спортивну доріжку, необхідну для реабілітації. Власне, без уваги влади не залишився ніхто з героїв  світлин: очільники області та міста вручили пораненим бійцям сертифікати на спортивне обладнання. Внести свою лепту для допомоги їм може кожен: виставка діятиме  протягом місяця за адресою: вул. Текстильна, 28, в музеї ретро-автомобілів «Ретро-кортеж».

Ці фото повинен побачити кожен.  І кожен, зробивши свій внесок (виручені кошти підуть на супровід під час протезування та подальшої фізичної реабілітації інших поранених бійців), може долучитися до проекту «Переможці» і стати частиною цієї благодійної ініціативи.


Повернутися
20.09.2016
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...