У ТЕРНОПІЛЬ ПРИЙШЛИ «ПЕРЕМОЖЦІ»

Ми є, хай як банально це не звучить, повноцінними членами суспільства, і хочемо, щоб нас так і сприймали».

«Мамо-мамо, дивись, дядько — як робот!», — не стримуючи емоцій, вигукує маленький хлопчик, побачивши металеві штирі ножних протезів бійця. Зал (напхом-напханий зал музею ретро-автомобілів “Ретро-кортеж” ) на мить завмирає, ахнувши, але замість незручної паузи лунає веселий сміх… того ж таки бійця, який залюбки береться демонструвати малому «робото-ноги»… «Власне, для цього і є наш проект, аби показати людям, що, дивлячись на нас, не обов’язково співчутливо відводити очі  чи голосно ридати над нашими тяжкими каліцтвами, — пояснює чоловік. — Адже від людського ока немає бронежилетів…

Звичайно, підтримка людей це добре. А от жалісливість – ні. Якщо тебе жаліють, то можна швидко звикнути до «халяви» і потім стати справжнім «овочем». Якщо чесно, то я хотів би, щоб до мене просто ставились як до звичайної людини. Ми є, хай як банально це не звучить, повноцінними членами суспільства, і хочемо, щоб нас так і сприймали».

Вони — переможці.  У багатьох сенсах: над ворогом і над обставинами, над болем і над проблемами, над відчаєм і над собою. Вони втратили кінцівки, але не силу духу та смак до життя. Вони — це 17 героїв-учасників АТО і жінка-волонтер, чиї неймовірні історії  лягли в основу соціального мультимедійного проекту “Переможці”.  Колишні студенти, винороби, інженери, службовці, професійні військові, спортсмен і вчителька — всі вони були поранені на війні, втратили кінцівки і тепер починають нове життя. Вони хочуть жити, працювати, втілювати в життя свої мрії і розбудовувати незалежну Україну.

Нагадаємо, “Переможці” — це фотоекспозиція відомого українського фотографа Олександра Мордерера і арт-директора Тетяни Рубльової, серія сюжетів на ТСН від Соломії Вітвіцької, а також спеціальний благодійний випуск журналу “VIVA! Переможці”, кошти від продажу якого передаються на розвиток сучасного протезування в Україні, зокрема, на навчання українських протезистів. Мета цього проекту – змінити ставлення суспільства до тих, хто втратив частини тіла, показати, що люди з протезами – повноцінні члени суспільства, які залишаються щасливими, красивими і повними сил для нового життя.

27 серпня у Тернополі в музеї ретро-автомобілів “Ретро-кортеж”, що на вулиці Текстильній, 28, відбулася репрезентація мультимедійного проекту “Переможці”.  До міста завітала куратор проекту, ведуча ТСН телеканалу «1+1» Соломія Вітвіцька, а також герої проекту  — Юрій Весельський, В’ячеслав Буйновський, Анатолій Фатєєв, Назар Барилко, Влад Кузнєцов, Василь Пелиш,  Оксана Нежальська та партнери проекту хірург Ростислав Валіхновський разом із Андрієм Кононюком – бійцем АТО, якому після тяжкого поранення в рамках проекту “Переможці” відомий медик провів реконструктивні операції.

Назар Барилко: автограф для майбутнього.

Назар Барилко: автограф для майбутнього.

 

Про них важко писати і неможливо не писати. Вони повернулися з війни іншими людьми. Не кращими, не гіршими. Просто іншими. Бо пережили те, що може зламати, спалити зсередини. А вони вистояли і, як легендарний фенікс, постали оновленими. Вони змінюють своє життя і життя тих, з ким їх зводить доля. Історія кожного із них заслуговує окремої газетної статті:  і уродженця Старого Самбора, добровольця  Василя Пелиша, якому сепаратисти відрубали праву руку із татуюванням «Слава Україні»; і волонтерки Оксани Нежальської, до війни – вчительки молодших класів, яка втратила обидві ноги, коли її авто, яким розвозила продукти й ліки у віддалені селища Луганщини, підірвалось на протитанковій міні; і Владислава Кузнєцова, який викинув ворожу гранату із БТРа (вона вибухнула в повітрі,  він – втратив руку, зате зберіг життя тих, хто разом із ним був у бойовій машині); і Назара Барилка із Львівщини, який втратив ногу після поранення під Щастям, зазирнувши в очі смерті, а під час лікування у госпіталі знайшов своє кохання…

«Я втратив дуже багато крові, лікарі дивувалися, як мені вдалося вижити, — згадує Назар. — Коли почув слово «ампутація», перша реакція – шок. Але зробили операцію, і все нормалізувалось. Коли в госпіталі стихало, відвідувачі йшли, а я залишався сам на сам зі своїми думками, поступово прийшов до такого висновку: просто так нічого не буває в житті. Щось людина втрачає, натомість отримує набагато більше! Втративши частину здоров’я, частину свого тіла, натомість я отримав безліч знайомств, безліч хороших друзів, цікавих людей, співрозмовників. За рік перебування у госпіталі я дуже збагатився духовно. А ще… знайшов свою половинку і одружився. І зараз я щаслива людина».

Під час презентації виставки голова ОДА Степан Барна вручив Назарові Барилку сертифікат на бігову спортивну доріжку, необхідну для реабілітації. Власне, без уваги влади не залишився ніхто з героїв  світлин: очільники області та міста вручили пораненим бійцям сертифікати на спортивне обладнання. Внести свою лепту для допомоги їм може кожен: виставка діятиме  протягом місяця за адресою: вул. Текстильна, 28, в музеї ретро-автомобілів «Ретро-кортеж».

Ці фото повинен побачити кожен.  І кожен, зробивши свій внесок (виручені кошти підуть на супровід під час протезування та подальшої фізичної реабілітації інших поранених бійців), може долучитися до проекту «Переможці» і стати частиною цієї благодійної ініціативи.


Повернутися
20.09.2016
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.