ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №82

Ви любите Україну? Ну, звісно ж, хто ж нині не любить Україну?..  В газетах і рекламних «перебивках» на ТБ всі люблять Україну, в фейсбуці і однокласниках, на бігбордах і банківських картках, і навіть на упаковках, пардон, туалетного паперу всі люблять Україну. Пам’ятаєте анекдот про те, що найсолодші дифірамби імениннику (чи, у нашому випадку, «іменинниці») «співають» ті, хто найбільше зекономив на подарунку…

Патріотизм став складовою консюмеризму.  Ми раділи, що нарешті любити Україну стало модно, але не зауважили, що модно стало показувати, як ти її любиш. “Патріотичні” шкарпетки, "толстовки", сорочки, краватки, брелоки, відкривачки, майонези, номери автівок...  Пиво "кіборги", горілка "бандерівська" і нижня білизна з вишивкою… Любов до Батьківщини стала товаром, товаром, що продається і купується.   У мене немає футболки з гербом чи вишиванкою. В мене немає навіть — о, жах! — патріотичного кулончика, браслета чи кепочки, навіть “патріотичних” картинок на стіні в соцмережах нема.  Я не люблю Україну?.. Я «всього лише» рощу тут своїх дітей, саджу сади, даю людям нові робочі місця і можливості.    

 Особливо страшно читати зізнання людей, які розповідають, як сильно полюбили Україну і стали патріотами після Майдану.   Вони кажуть, що нарешті почали пишатися своєю країною. А раніше, що пишатися було нічим?! Кажуть, як сильно полюбили Україну. А що ж заважало її любити раніше? Абсолютно нічого. Невже найстрашніша подія в історії незалежної України сталася лише для того, щоб хтось  нарешті  «сильно полюбив» Україну?

Сила любові — зовсім не у, вибачайте за тавтологію, силі. Сила любові – у справжності. Щоб любити не лише до глибини душі, а й до глибини кишені. Любити, не очікуючи високої заробітної платні, стипендії, пенсії, не розраховуючи на те, що колись наша держава таки стане членом ЄС… Любити не потоком шумних і галасливих фраз, а тихою, невтомною працею.

 Що я міг би сказати своїй країні у день її двадцятип’ятиріччя? «Я нічого не хочу від тебе. Просто будь. Будь навіть тоді, коли вже не буде мене. Будь заради моїх дітей і онуків. Люби їх так, як любиш мене...»


Повернутися
26.08.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.