ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №82

Ви любите Україну? Ну, звісно ж, хто ж нині не любить Україну?..  В газетах і рекламних «перебивках» на ТБ всі люблять Україну, в фейсбуці і однокласниках, на бігбордах і банківських картках, і навіть на упаковках, пардон, туалетного паперу всі люблять Україну. Пам’ятаєте анекдот про те, що найсолодші дифірамби імениннику (чи, у нашому випадку, «іменинниці») «співають» ті, хто найбільше зекономив на подарунку…

Патріотизм став складовою консюмеризму.  Ми раділи, що нарешті любити Україну стало модно, але не зауважили, що модно стало показувати, як ти її любиш. “Патріотичні” шкарпетки, "толстовки", сорочки, краватки, брелоки, відкривачки, майонези, номери автівок...  Пиво "кіборги", горілка "бандерівська" і нижня білизна з вишивкою… Любов до Батьківщини стала товаром, товаром, що продається і купується.   У мене немає футболки з гербом чи вишиванкою. В мене немає навіть — о, жах! — патріотичного кулончика, браслета чи кепочки, навіть “патріотичних” картинок на стіні в соцмережах нема.  Я не люблю Україну?.. Я «всього лише» рощу тут своїх дітей, саджу сади, даю людям нові робочі місця і можливості.    

 Особливо страшно читати зізнання людей, які розповідають, як сильно полюбили Україну і стали патріотами після Майдану.   Вони кажуть, що нарешті почали пишатися своєю країною. А раніше, що пишатися було нічим?! Кажуть, як сильно полюбили Україну. А що ж заважало її любити раніше? Абсолютно нічого. Невже найстрашніша подія в історії незалежної України сталася лише для того, щоб хтось  нарешті  «сильно полюбив» Україну?

Сила любові — зовсім не у, вибачайте за тавтологію, силі. Сила любові – у справжності. Щоб любити не лише до глибини душі, а й до глибини кишені. Любити, не очікуючи високої заробітної платні, стипендії, пенсії, не розраховуючи на те, що колись наша держава таки стане членом ЄС… Любити не потоком шумних і галасливих фраз, а тихою, невтомною працею.

 Що я міг би сказати своїй країні у день її двадцятип’ятиріччя? «Я нічого не хочу від тебе. Просто будь. Будь навіть тоді, коли вже не буде мене. Будь заради моїх дітей і онуків. Люби їх так, як любиш мене...»


Повернутися
26.08.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Сучасне життя —  лернейська гідра, яка щодня нарощує нові голови замість тих, що ми вчора з такими зусиллями зрубали. Порівняння «час – це гроші» в двадцять першому столітті остаточно втратило свою актуальність. Гроші більше не мають значення, а от час має. Його не заробиш, не вкладеш, не примножиш, не подаруєш, не накопичиш, не візьмеш в кредит і навіть не вкрадеш. Він знецінює наші ресурси, забирає шанси і постійно вкорочує нам віку, даючи поблажку хіба що до вину та пірамідам.

 Ми часто забуваємо, що час — єдина річ, якою ми не можемо керувати і тратимо купу часу на читання  трактатів  про тайм-менеджмент. Говорячи, що ми маємо час, ми плутаємо підмет та додаток…

Французький поет П’єр Буаст стверджував, що час часто вбиває тих, хто намагається вбити його. Тим часом українські неокласики впевнені, що за ставленням до нього (хоча, зрештою, не лише до нього) існує тільки два типи людей: перші сидять на березі річки і чекають, доки течією пропливе труп ворога, і другі – це ті, хто цих ворогів пускає за водою…  Хоча є ще й треті. Вони, власне, і є вороги.