Верба: бити чи не бити?


Згідно з християнським вченням, у цей час Спаситель Христос в’їжджав до Єрусалиму на ослику, і миряни устеляли перед ним дорогу пальмовим листям. Оскільки в Україні пальми не ростуть, то їх замінили вербовими гілками: це дерево здавен вельми шановане серед нашого народу.

Верба в українській традиції – символ плодючості й життя. Про це   розповіла етнограф, заслужений працівник культури України Надія Зяблюк. Вербове дерево в давнину вважалося чарівним й символічним деревом, на якому перепочивали добрі духи-душі, а тому верба й приносила щастя в родини, перша «віщувала» й «приводила» весну в березневі дні. Розпускаючись та розквітаючи, верба символізує силу та життєдайність Природи. Саме тому люди похилого віку, бабусі й дідусі,  які не знали, чи доживуть вони до наступної Вербної неділі, дуже тішилися, коли їх цвьохали цією вербичкою із приказкою. Приказки були різні, зокрема, такі: «Верба б’є – не я б’ю», «Не вмирай – паски дожидай» та інші. Це було як замовляння, як магічне дійство , - розповідає етнограф. Окрім того, під час традиційного биття вербою примовляли: «Будь великий як верба, будь здоровий як вода, будь багатий як земля, будь веселий як весна».

Вербу, що принесли після служби у церкві на Вербну неділю, ділили на дві частини. Одну несли до хати, а інша була призначена для посадки, а тому в хату її заносити заборонялося. Причому «вербу треба було садити так, щоб ніхто не бачив, тому що як хтось витягне цю вербу, то все добро перейде до того, хто її в себе посадить», - розповіла етнограф про забобони українців.

Гілочки верби, що не призначалися на посадку, заносилися до хати й зберігалися на «пошанованому місці», між образами, де вони стояли до наступної Вербної неділі.  Старі гілочки верби, що зберігалися протягом року, не можна було топтати, її можна було спалювати або кинути за водою,   зазначає Надія Зяблюк. Крім того, сухою торішньою свяченою вербою розпалювали піч під великодні паски.

 
 

Повернутися
02.04.2015
Категорія: Розваги
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...