Верба: бити чи не бити?

Згідно з християнським вченням, у цей час Спаситель Христос в’їжджав до Єрусалиму на ослику, і миряни устеляли перед ним дорогу пальмовим листям. Оскільки в Україні пальми не ростуть, то їх замінили вербовими гілками: це дерево здавен вельми шановане серед нашого народу.

Верба в українській традиції – символ плодючості й життя. Про це   розповіла етнограф, заслужений працівник культури України Надія Зяблюк. Вербове дерево в давнину вважалося чарівним й символічним деревом, на якому перепочивали добрі духи-душі, а тому верба й приносила щастя в родини, перша «віщувала» й «приводила» весну в березневі дні. Розпускаючись та розквітаючи, верба символізує силу та життєдайність Природи. Саме тому люди похилого віку, бабусі й дідусі,  які не знали, чи доживуть вони до наступної Вербної неділі, дуже тішилися, коли їх цвьохали цією вербичкою із приказкою. Приказки були різні, зокрема, такі: «Верба б’є – не я б’ю», «Не вмирай – паски дожидай» та інші. Це було як замовляння, як магічне дійство , - розповідає етнограф. Окрім того, під час традиційного биття вербою примовляли: «Будь великий як верба, будь здоровий як вода, будь багатий як земля, будь веселий як весна».

Вербу, що принесли після служби у церкві на Вербну неділю, ділили на дві частини. Одну несли до хати, а інша була призначена для посадки, а тому в хату її заносити заборонялося. Причому «вербу треба було садити так, щоб ніхто не бачив, тому що як хтось витягне цю вербу, то все добро перейде до того, хто її в себе посадить», - розповіла етнограф про забобони українців.

Гілочки верби, що не призначалися на посадку, заносилися до хати й зберігалися на «пошанованому місці», між образами, де вони стояли до наступної Вербної неділі.  Старі гілочки верби, що зберігалися протягом року, не можна було топтати, її можна було спалювати або кинути за водою,   зазначає Надія Зяблюк. Крім того, сухою торішньою свяченою вербою розпалювали піч під великодні паски.