Верба: бити чи не бити?


Згідно з християнським вченням, у цей час Спаситель Христос в’їжджав до Єрусалиму на ослику, і миряни устеляли перед ним дорогу пальмовим листям. Оскільки в Україні пальми не ростуть, то їх замінили вербовими гілками: це дерево здавен вельми шановане серед нашого народу.

Верба в українській традиції – символ плодючості й життя. Про це   розповіла етнограф, заслужений працівник культури України Надія Зяблюк. Вербове дерево в давнину вважалося чарівним й символічним деревом, на якому перепочивали добрі духи-душі, а тому верба й приносила щастя в родини, перша «віщувала» й «приводила» весну в березневі дні. Розпускаючись та розквітаючи, верба символізує силу та життєдайність Природи. Саме тому люди похилого віку, бабусі й дідусі,  які не знали, чи доживуть вони до наступної Вербної неділі, дуже тішилися, коли їх цвьохали цією вербичкою із приказкою. Приказки були різні, зокрема, такі: «Верба б’є – не я б’ю», «Не вмирай – паски дожидай» та інші. Це було як замовляння, як магічне дійство , - розповідає етнограф. Окрім того, під час традиційного биття вербою примовляли: «Будь великий як верба, будь здоровий як вода, будь багатий як земля, будь веселий як весна».

Вербу, що принесли після служби у церкві на Вербну неділю, ділили на дві частини. Одну несли до хати, а інша була призначена для посадки, а тому в хату її заносити заборонялося. Причому «вербу треба було садити так, щоб ніхто не бачив, тому що як хтось витягне цю вербу, то все добро перейде до того, хто її в себе посадить», - розповіла етнограф про забобони українців.

Гілочки верби, що не призначалися на посадку, заносилися до хати й зберігалися на «пошанованому місці», між образами, де вони стояли до наступної Вербної неділі.  Старі гілочки верби, що зберігалися протягом року, не можна було топтати, її можна було спалювати або кинути за водою,   зазначає Надія Зяблюк. Крім того, сухою торішньою свяченою вербою розпалювали піч під великодні паски.

 
 

Повернутися
02.04.2015
Категорія: Розваги
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.