ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №81

«Відповідальність за країну лежить на нас», - фраза, яка вже стала не те, що банальністю, -трюїзмом. Проте чи задумувалися ми з вами, що насправді криється за поняттям «бути відповідальним за свою країну». Що взагалі таке-відповідальність?

Відповідальність — це те, що знаходиться між свободою і примусом. Далі усе залежить від особистого вибору людини. Власне, рівень розвитку будь-якої цивілізації визначається тим, де на шкалі між свободою та примусом стоїть позначка «відповідальність». Люди завжди схильні чинити так, як усі інші. Тобто чим більше людей вчасно усвідомить власну відповідальність за майбутнє цілої країни, то швидше ми будемо жити краще.

Філософ Мирослав Попович розповідав про дуже простий приклад із сороканіжкою. Якби вона щоразу приймала для себе рішення щодо того, якою ногою зробити наступний крок, вона б збожеволіла. Відтак, сороканіжка живе за певними алгоритмами, які роблять її будні комфортними. Так само і з відповідальністю кожного за майбутнє усіх.

Щойно ми виробимо в собі алгоритми відповідального громадянина, нам не доведеться щоразу поставати перед складним вибором. Ми щодня будемо знати, де добре і ефективно, а де погано і деструктивно.


Повернутися
21.08.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Сучасне життя —  лернейська гідра, яка щодня нарощує нові голови замість тих, що ми вчора з такими зусиллями зрубали. Порівняння «час – це гроші» в двадцять першому столітті остаточно втратило свою актуальність. Гроші більше не мають значення, а от час має. Його не заробиш, не вкладеш, не примножиш, не подаруєш, не накопичиш, не візьмеш в кредит і навіть не вкрадеш. Він знецінює наші ресурси, забирає шанси і постійно вкорочує нам віку, даючи поблажку хіба що до вину та пірамідам.

 Ми часто забуваємо, що час — єдина річ, якою ми не можемо керувати і тратимо купу часу на читання  трактатів  про тайм-менеджмент. Говорячи, що ми маємо час, ми плутаємо підмет та додаток…

Французький поет П’єр Буаст стверджував, що час часто вбиває тих, хто намагається вбити його. Тим часом українські неокласики впевнені, що за ставленням до нього (хоча, зрештою, не лише до нього) існує тільки два типи людей: перші сидять на березі річки і чекають, доки течією пропливе труп ворога, і другі – це ті, хто цих ворогів пускає за водою…  Хоча є ще й треті. Вони, власне, і є вороги.