ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №80

У людей є чудово-жахлива здатність. Не помічати чужий біль, якщо їм самим щось болить. Наш порізаний пальчик важливіший за чиюсь відірвану ногу або голову. Наш зламаний ніготь хвилює нас значно більше, ніж чиєсь зламана життя.

Збирають гроші на лікування онкохворої дитини? Максимим емпатії - це побідкатися «така мала, ще б жити та жити…» Шукають притулку для тварин-безхатьків- у відповідь бурчання «нема на них трійки чи гицлів»…  

Ті, хто засинають не в окопах, а в теплих ліжках, і свист куль чули хіба в бойовику по телевізору – так, аби нерви полоскотати - роблено зітхають, що «втомились від війни»… Втомилися від чого? Від новин із монотонним переліком загиблих? Від бійців із посірілими лицями, в які в’їлася війна, що псують вам краєвид? Від волонтерів, які все канючать і канючать гроші на протези і тепловізори, а у вас літо і дітей треба вивезти на море?...  

Діти (навіть не обов’язково десь у африці, нині і «під боком» таких прикладів знайдеш чимало) голодують?  Краще про це взагалі не думати: такі розмови не сприяють хорошому травленню після ситого обіду.

Ми так звикли нарікати на відсутність м’яса у ковбасі, що проґавили відсутність людського у людях. Вірус дегуманізації, простіше кажучи, «знелюдніння», - ось чого ми мали б боятися нині більше, ніж міфічного курячо-свинячого грипу.  Світ врятує (якщо його, звісно ж, ще щось врятує) уже давно не краса.   


Повернутися
16.08.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.