ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №80

У людей є чудово-жахлива здатність. Не помічати чужий біль, якщо їм самим щось болить. Наш порізаний пальчик важливіший за чиюсь відірвану ногу або голову. Наш зламаний ніготь хвилює нас значно більше, ніж чиєсь зламана життя.

Збирають гроші на лікування онкохворої дитини? Максимим емпатії - це побідкатися «така мала, ще б жити та жити…» Шукають притулку для тварин-безхатьків- у відповідь бурчання «нема на них трійки чи гицлів»…  

Ті, хто засинають не в окопах, а в теплих ліжках, і свист куль чули хіба в бойовику по телевізору – так, аби нерви полоскотати - роблено зітхають, що «втомились від війни»… Втомилися від чого? Від новин із монотонним переліком загиблих? Від бійців із посірілими лицями, в які в’їлася війна, що псують вам краєвид? Від волонтерів, які все канючать і канючать гроші на протези і тепловізори, а у вас літо і дітей треба вивезти на море?...  

Діти (навіть не обов’язково десь у африці, нині і «під боком» таких прикладів знайдеш чимало) голодують?  Краще про це взагалі не думати: такі розмови не сприяють хорошому травленню після ситого обіду.

Ми так звикли нарікати на відсутність м’яса у ковбасі, що проґавили відсутність людського у людях. Вірус дегуманізації, простіше кажучи, «знелюдніння», - ось чого ми мали б боятися нині більше, ніж міфічного курячо-свинячого грипу.  Світ врятує (якщо його, звісно ж, ще щось врятує) уже давно не краса.   


Повернутися
16.08.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.