БОСОНІЖ І БЕЗ ГРОШЕЙ: ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ МАНДРІВНИК ІДЕ БОСИЙ З УЖГОРОДА ДО ХАРКОВА

Без взуття, без грошей і без речей вирушив з Ужгорода до Харкова Іван Онисько – мандрівник родом із села Сущин на Теребовлянщині. Разом з ним у дорозі Юрій Регліс із Житомирщини. Обоє хлопців мають досвід подорожей на трьох континентах – Європі, Африці й Азії. Цього разу вони вирушили у безпрецедентну босу ходу з одного краю України в інший, пише «Наш день».

2080 кілометрів і 10 областей

Хлопці пройдуть Вишиваним шляхом – туристичним маршрутом, який самі ж вигадали для популяризації внутрішнього туризму в Україні. Він пролягає через 10 областей, його довжина – 2080 кілометрів. Окрім великих міст, таких як Львів, Київ, Полтава, маршрут охоплює безліч живописних місцинок та архітектурних пам’яток. Таких в Україні, кажуть хлопці, дуже багато, але самі ж українці про них не завжди знають.

Одягнуті мандрівники у вишиванки та штани зі старого лляного полотна. У сумках лише найнеобхідніше – паспорти, телефони, портативна камера з запасними батареями і флешками, зубна паста й щітки. Є ще навушники – одні на двох. Хлопці жартують, що це на випадок, коли комусь набридне слухати балачки іншого А ще мають із собою блокнот із побажаннями від українців.

«Ця мандрівка втілює в собі такі речі, які я ніколи не робив раніше, – розповідає Іван. – Я не ходив так далеко пішки, ніколи не мандрував босий, завжди брав із собою значно більше речей. Цього разу все простіше і складніше водночас».

Перша подорож в Україні

«Наш ДЕНЬ» уже розповідав про 26-річного Івана Ониська. До 13 років далі рідної Тернопільщини бувати йому не доводилося. А потім, коли навчався у Чернівцях в університеті, він почав їздити додому, зупиняючи попутки. Згодом вирушив у мандрівку автостопом по Європі, а далі почав подорожувати й на інші континенти. Минулої осені Іван зібрав свій наплічник, узяв карти й український прапор і вирушив автостопом до Китаю. Єдині гроші, які з собою мав, – одногривневі банкноти. Їх давав людям у дорозі як маленький знак вдячності за допомогу. В результаті за півроку без знання мови, квитків на потяги, літаки чи автобуси, без грошей на готелі та їжу він побував у 12-ти країнах.

З Юрієм Іван познайомився під час Революції Гідності в Києві. Хлопці згодом потоваришували і працювали разом у Пошті Майдану, але, не дивлячись на досвід подорожей, разом їм мандрувати не доводилося.

Плануючи спільну подорож, вони вирішили не занадто полегшувати собі завдання – подолати шлях пішки, проте – босоніж. Це перша мандрівка такої довжини і в таких умовах в Україні.

Коли дорогу відчуваєш… шкірою

Хлопці вирушили з Ужгорода 9 липня. У дорозі вони знімають відео, роблять фото та пишуть про свої пригоди у соцмережах. У перший день пройшли 14 кілометрів. За час у дорозі найважче, розповідають, саме босим ногам. Особливо, коли дорогою трапляється каміння або від спеки плавиться асфальт. Незважаючи на мозолі й рани, відступати від своєї затії Іван і Юрій не планують.

 

«Шкіра на наших стопах стерлася! Такого тяжкого дня в нас ще не було. Зранку Іван проходить перші 150 метрів і сідає на дорогу. Я витягую голкою камінець з-під тріщини, заклеюю лейкопластирем (його та інші медикаменти й солодощі нам переслала Аня – сестра Івана) і ми пробуємо йти. Наша швидкість – 1.8 км на годину. Зустрічаємо дівчину із тачкою і просимо в неї взяти цей транспортний засіб для транспортування Івана. Відмовляє. Але привітно посміхається. Під вечір стирається і моя шкіра. Ледь-ледь йдемо. Завтра маємо кам’янисту дорогу в 6 км до Східниці, яку ніяк не оминути. Головна проблема: шкіра на ногах стирається швидше, ніж відновлюється», – описує Юрій 13-ий день мандрівки.

Хлопці розраховують виключно на широту української душі. Їх уже впізнають, запрошують переночувати і пригощають харчами. Проте, розповідає Іван, іноді виникають проблеми з нічлігом – люди звикли не довіряти незнайомцям і ставляться з підозрою.

«Дійшли висновку, що впустити на ніч мандрівників може далеко не кожен. Люди зазвичай відповідали, що у них немає місця, але швидше за все не було до нас довіри. Ми щиро дякуємо всім, які допомагали і допомагають нам в дорозі: хтось пригощає, бере до себе на нічліг, хтось просто підтримує добрим словом», – розповідають мандрівники.

«Дозвольте пригоді бути»

Щоденник подорожі та пости про людей, які зустрічаються у дорозі, мандрівники пишуть щодня. А ще підбивають своєрідні підсумки життя без взуття, грошей і взагалі всього, без чого люди себе не уявляють.

«Подорож без їжі, грошей та взуття – це саме той випадок, коли цигани дають тобі дріб’язок і солодощі, а не навпаки. Унікальний досвід, чесно кажучи», – жартують мандрівники.

Іван і Юрій за день проходять 12-27 кілометрів. За підрахунками мандрівників, на дорогу вони витратять кілька місяців.

Вони запрошують усіх охочих приєднуватись до них на різних ділянках шляху. Босими, взутими, на кілька днів або на кілька тижнів.

«Я багато подорожував в різних країнах і скрізь зустрічались добрі люди, які завжди мені допомагали в дорозі, – каже Юрій. – Тепер є нагода випробувати на гостинність українців. У той же час наша мандрівка – спроба показати власним прикладом, що подорожувати – це просто. Та й зрештою – хто із нас не мріє про подорожі? Пригода розпочнеться, щойно залишиш свою домівку і просто відправишся назустріч невідомому. Дозвольте пригоді бути».


Повернутися
16.08.2016
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.