ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №79

Багато хто нині каже: кому потрібні фестивалі, коли в країні війна? Для мене найкращою відповіддю на це питання є так звана «формула Черчилля». Коли цього уже легендарного діяча попросили скоротити витрати на культуру на користь армії, він відповів: “А за що ж ми тоді воюємо?”

 Тм більше, що фестиваль «Лемківська Ватра», який цими вихідними прийматиме урочище Бичова,що біля Монастириська, - не просто фестиваль.   Цей захід, який має цікаві традиції і дуже символічну назву, присвячений 70-літтю депортації цієї найзахіднішої гілки українського народу з історичних земель — Лемківщини, Холмщини, Надсяння...Стільки літ минуло, виросли нові покоління, а лемки  не перестають тужити за рідним краєм. Цю тугу скрашують таким ось фестивалем, коли з різних куточків України, з-за кордону приїжджають лемки, щоб зустрітися, обійнятися, поспілкуватися, наспіватися свої пісень, скуштувати страв лемківської кухні....  

Щороку «Лемківська Ватра» збирає на Монастирищині усіх бажаючих доторкнутися до Лемківської землі. Щоби заслухатися піснями і закружляти в танці вдень та й посидіти біля ватри вночі. Щоби відкрити для себе нові знайомства і цілий різнобарвний світ лемківської культури, а ще красу Монастириського краю та щирість цих людей.

  Проведення цього фестивалю — це свідчення того, що ми не капітулюємо, ми прагнемо жити і нас не загнали у  небуття.  Нам зараз особливо потрібні ці акти єднання, підтримка та обмін енергіями. В жодному разі не можна зупиняти культурне життя, адже це буде одним з елементів поразки. Це означає страх, паніку, розпач, безсилля… Я не думаю, що це суспільству потрібно. Кожному з нас варто усвідомити, що країна залишається доти, допоки в ній залишаємось ми.


Повернутися
05.08.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...