ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №79

Багато хто нині каже: кому потрібні фестивалі, коли в країні війна? Для мене найкращою відповіддю на це питання є так звана «формула Черчилля». Коли цього уже легендарного діяча попросили скоротити витрати на культуру на користь армії, він відповів: “А за що ж ми тоді воюємо?”

 Тм більше, що фестиваль «Лемківська Ватра», який цими вихідними прийматиме урочище Бичова,що біля Монастириська, - не просто фестиваль.   Цей захід, який має цікаві традиції і дуже символічну назву, присвячений 70-літтю депортації цієї найзахіднішої гілки українського народу з історичних земель — Лемківщини, Холмщини, Надсяння...Стільки літ минуло, виросли нові покоління, а лемки  не перестають тужити за рідним краєм. Цю тугу скрашують таким ось фестивалем, коли з різних куточків України, з-за кордону приїжджають лемки, щоб зустрітися, обійнятися, поспілкуватися, наспіватися свої пісень, скуштувати страв лемківської кухні....  

Щороку «Лемківська Ватра» збирає на Монастирищині усіх бажаючих доторкнутися до Лемківської землі. Щоби заслухатися піснями і закружляти в танці вдень та й посидіти біля ватри вночі. Щоби відкрити для себе нові знайомства і цілий різнобарвний світ лемківської культури, а ще красу Монастириського краю та щирість цих людей.

  Проведення цього фестивалю — це свідчення того, що ми не капітулюємо, ми прагнемо жити і нас не загнали у  небуття.  Нам зараз особливо потрібні ці акти єднання, підтримка та обмін енергіями. В жодному разі не можна зупиняти культурне життя, адже це буде одним з елементів поразки. Це означає страх, паніку, розпач, безсилля… Я не думаю, що це суспільству потрібно. Кожному з нас варто усвідомити, що країна залишається доти, допоки в ній залишаємось ми.


Повернутися
05.08.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.