ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №78

 Сучасне суспільство не здатне прийняти дійсність такою, як вона є. Людям настільки осточортіла ця реальність, що вони готові ринутись будь-куди, де цікавіше, аніж є насправді: неважливо, ловити покемонів, переглядати «запоєм» серіали чи «рятувати» росіян на Донбасі — головне тут форма, а не зміст. Реальність нас мало обходить — нам треба щуроловів з чарівною дудкою, котрі заграють красиву мелодію чи історію, і ми готові за ними іти.

Раніше всі переживали про підлітків, які цілими днями сидять за комп'ютером, занурюючись у віртуальний світ і втрачаючи соціальні навички, а сьогодні з реальності «біжать» і дорослі. Нам важливо, щоб ідея була захопливою і красивою. Уявіть, що нашуміла гра для смартфонів з елементами доповненої реальності Покемони GO з'явилася лише кілька тижнів днів тому, а вони вже не вилазять з новинних стрічок, завзято стрибаючи поміж терактів, скандалів і кривавих новин з АТО.

Чи це невміння бачити реальність, чи свідома втеча від реальності, але факт залишається фактом: люди усе більше намагаються замкнутися кожен у своєму маленькому світі. І ця тенденція посилюється: простіше створити якусь зручну для себе модель, видати бажане за дійсне... От тільки всі подібні побудови від найменшого дотику з реальністю розсипаються, як картковий будиночок.

Я не закликаю втекти від реальності. Я пропоную бути щасливими в будь-якій реальності.


Повернутися
30.07.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.