УНІКАЛЬНИЙ ФОРТ-МУЗЕЙ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ ВІДКРИЮТЬ 15 СЕРПНЯ У БУРКАНОВІ НА ТЕРЕБОВЛЯНЩИНІ

Історією, що достоту постала з-під землі, можна назвати унікальний музей просто неба — форт-музей Українських січових стрільців, що уже незабаром — 15 серпня — відкриють  поблизу села Бурканів Теребовлянського району. Його “родзинку” — напівзруйнований австрійський бункер часів Першої світової,  який був укріпленим пунктом австрійської армії та Українських січових стрільців,  — буквально викопувала з-під тонн землі група тернопільських ентузіастів на чолі з дослідниками історії нашого краю Сергієм Ткачовим та Ігорем Аркушею. Власне, впорядкування порослого травою,  деревами та чагарниками, буквально врослого в землю бункера, розпочалося ще кілька років тому, а завершилося цьогоріч за сприяння голови Теребовлянської РДА Юрія Ништи.

— Ми розпочали важливу справу для увічнення пам’яті січових стрільців. Відрадно, що збережено можливість для майбутніх поколінь відвідувати та знайомитись з однією із сторінок героїчного минулого нашого народу – боротьби січових стрільців у складі австро-угорської армії на теренах Теребовлянщини, — зазначає Юрій Ништа. — До слова, такий музей буде наразі єдиним у Західній Україні…

За задумом тернопільського історика і краєзнавця Сергія Ткачова, у відкритому музеї на базі командного пункту будуть стояти повноколірні банери-розтяжки, за допомогою яких туристи зможуть дізнатися про бойовий шлях легіону УСС та інших військових частин, пов’язаних з боями за Бурканівський укріпрайон, а також про події на Тернопільщині у роки Першої світової війни.

— Бункер бригади Больцано Бурканівського укріпленого району австро-угорської армії  створювався упродовж восьми місяців 1915-1916 років та відігравав важливу роль у боях на лінії ріки Стрипа, — розповідають ініціатори відкриття музею. — Вісім місяців австро-угорські війська та усусуси укріплювали правий берег Стрипи і створили так званий Бурканівський укріпрайон. Свого часу його навіть відвідував кайзер Німеччини Вільгельм ІІ.

Нині від нього залишився напівзруйнований командний пункт 132-ої піхотної бригади під назвою “Бригада Больцано” (такий напис латиною можна побачити і на стінах бункера — назва дана за прізвищем командира тієї бригади, оберста, тобто полковника Больцано). Збереглося навіть фото 1917 року даного бункера, який вигляд він тоді мав — завдяки відомому українському фортифікаційнику Максиму Ющенку “Володарському”. Неподалік від бункера,  серед зелені дерев молодого ліска, ми також знайшли вціліле бетоноване кулеметне гніздо того часу. До нього буде прорита з’єднувальна, добре облаштована траншея для зручності оглядин туристами. Схожі зруйновані кулеметні гнізда залишилися також поблизу села Вишнівчик у напрямку Зарваниці.

До слова, бої під Стрипою пов’язані з кількома відомими історичними постатями. Так, неподалік Бурканова перебував український поет Роман Купчинський. Тут він написав кілька віршів, які потім стали відомими стрілецькими піснями.

У боях в районі Стрипи брав участь Петро Франко, син славетного українського письменника Івана Франка. Ще одна цікава особливість – у боях над Стрипою у 1915 році брала участь Жіноча чота легіону Українських січових стрільців. У битві під Семиківцями (також Теребовлянський район) Жіночою чотою УСС керувала хорунжа Софія Галечко, перша українська жінка-офіцер.

Ідея створення такого музею хороша як з історичної точки зору, так і з суто туристичної. Бункер бригади Больцано розташований за п’ять кілометрів від Зарваниці, неподалік дороги, якою до Марійського духовного центру УГКЦ упродовж року йдуть численні прочани та туристи, і міг би стати ще одним цікавим туристичним об’єктом на маршруті до відомого духовного центру.


Повернутися
30.07.2016
Категорія: Новини
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...