ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №77

 Дискусії, які точаться довкола встановлення або демонтажу того чи іншого пам’ятника, подекуди видаються вічними, як боротьба за Україну в Україні… Ось приклади тільки за останній тиждень: у Києві все ніяк не «знімуть» з коня Щорса, у Тернополі не вщухають «пристрасті» довкола Пушкіна, у Бережанах людей пересварив… пам’ятник Небесній сотні: місцеві мешканці обурюються, що мовляв, він займе мало не єдиний сквер у райцентрі, де можуть бавитися діти.

Україна уже давно хворіє на невиліковну пам’ятникоманію.  Пам’ятників нам, побільше пам'ятників!   Встановили, посвятили, заспівали, випили, закусили і забули. Потім лише час від часу біля пам'ятника хтось покладе квіти, а то й цвинтарний вінок. Не країна — суцільний квазі-цвинтар… Доходить до маразму, коли встановлюють пам'ятники чи меморіальні дошки письменникам, творів яких не знайдеш у жодній бібліотеці чи книгарні. Творів нема, а дошки і пам'ятники відкрили.  І ніяка криза людей не зупиняє. Для чого ці тотеми? Ідоли чужих країв , які «українізувались» в бронзі та камені, нині падуть. І, ледь встигнувши демонтувати чергового «декомунізованого», ми відразу ж задумуємося, кого-б то «всадити» на «святе» місце, яке, згідно з народною мудрістю, порожнім не буває? Може, й справді, як у бородатому анекдоті — простіше кепки міняти?

Розумію, нині є величезна хвиля народної ініціативи з встановлення пам'ятників, фігур, таблиць на честь хлопців з Небесної сотні та загиблих у АТО. Зрозуміло:  люди хочуть якимсь чином віддати їм шану,  залишити матеріальний слід в історії після їх загибелі, але, власне, тут є проблема. Цей матеріальний слід повинен не тільки бути у вигляді таблиць та пам’ятників, може, є сенс облаштувати дитячий майданчик і написати на одній з лавочок, на чию це честь? Провести інтернет в якусь сільську школу? Хіба це не краще працюватиме на той результат, за який ці хлопці стояли і гинули?  

Коли я дивлюсь на численні пам'ятники, скульптури, громіздкі гранітні, бронзові композиції, у мене виникає бажання створити для них Музей поклоніння ідолам нової епохи, а на місці тих скульптур розбити клумби, побудувати спортивні та дитячі майданчики, посадити гарні деревця та кущі.  

Зрештою, у нас маленька країна. Нам ніде ставити пам’ятники. Давайте просто пам’ятати своїх героїв.

 


Повернутися
17.07.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.