ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №77

 Дискусії, які точаться довкола встановлення або демонтажу того чи іншого пам’ятника, подекуди видаються вічними, як боротьба за Україну в Україні… Ось приклади тільки за останній тиждень: у Києві все ніяк не «знімуть» з коня Щорса, у Тернополі не вщухають «пристрасті» довкола Пушкіна, у Бережанах людей пересварив… пам’ятник Небесній сотні: місцеві мешканці обурюються, що мовляв, він займе мало не єдиний сквер у райцентрі, де можуть бавитися діти.

Україна уже давно хворіє на невиліковну пам’ятникоманію.  Пам’ятників нам, побільше пам'ятників!   Встановили, посвятили, заспівали, випили, закусили і забули. Потім лише час від часу біля пам'ятника хтось покладе квіти, а то й цвинтарний вінок. Не країна — суцільний квазі-цвинтар… Доходить до маразму, коли встановлюють пам'ятники чи меморіальні дошки письменникам, творів яких не знайдеш у жодній бібліотеці чи книгарні. Творів нема, а дошки і пам'ятники відкрили.  І ніяка криза людей не зупиняє. Для чого ці тотеми? Ідоли чужих країв , які «українізувались» в бронзі та камені, нині падуть. І, ледь встигнувши демонтувати чергового «декомунізованого», ми відразу ж задумуємося, кого-б то «всадити» на «святе» місце, яке, згідно з народною мудрістю, порожнім не буває? Може, й справді, як у бородатому анекдоті — простіше кепки міняти?

Розумію, нині є величезна хвиля народної ініціативи з встановлення пам'ятників, фігур, таблиць на честь хлопців з Небесної сотні та загиблих у АТО. Зрозуміло:  люди хочуть якимсь чином віддати їм шану,  залишити матеріальний слід в історії після їх загибелі, але, власне, тут є проблема. Цей матеріальний слід повинен не тільки бути у вигляді таблиць та пам’ятників, може, є сенс облаштувати дитячий майданчик і написати на одній з лавочок, на чию це честь? Провести інтернет в якусь сільську школу? Хіба це не краще працюватиме на той результат, за який ці хлопці стояли і гинули?  

Коли я дивлюсь на численні пам'ятники, скульптури, громіздкі гранітні, бронзові композиції, у мене виникає бажання створити для них Музей поклоніння ідолам нової епохи, а на місці тих скульптур розбити клумби, побудувати спортивні та дитячі майданчики, посадити гарні деревця та кущі.  

Зрештою, у нас маленька країна. Нам ніде ставити пам’ятники. Давайте просто пам’ятати своїх героїв.

 


Повернутися
17.07.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Буддиська притча розповідає про старого монаха, котрий так повчав своїх молодших колег: «Перший раз, коли сарна впала мені в юшку, я вилив усе на землю. Потім я викидав сарну, але їв юшку. Пізніше я їв усе разом – і сарну, і юшку. Нині ж, якщо якась сарна намагається вилізти з юшки, я заштовхую її назад…»

  Буває так, що невдача може бути основою успіху. Майже дев’яносто років тому журналіст Вільям Боліто написав: «Найважливіше в житті полягає не в тому, щоб максимально використовувати свої успіхи. Кожен дурень здатний на це. Насправді важливим є вміння  отримувати користь з наших втрат. Це вимагає розуму; в цьому і полягає різниця між розумною людиною і дурнем…»

 У житті усе несподіване й непередбачуване. То воно тобі підкидає удачу, то розчарування. Головне-не зупинятися, а продовжувати жити. Можливості потрібно не лише використовувати. Їх потрібно відбирати, виривати від життя, повністю вловлювати і не випускати! Коли доля підкидає тобі якийсь шанс, за цю зачіпку потрібно хапатися, що є духу! Для цього і є життя…

Навіть коли здається, що все проти вас, зусилля та наполегливість можуть бути вашими конкурентними перевагами. Ба більше, вони можуть бути тією єдиною перевагою, яка вам справді потрібна. Як казав класик: якщо важко досягти успіху, потрібно докласти більше зусиль.