ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №77

 Дискусії, які точаться довкола встановлення або демонтажу того чи іншого пам’ятника, подекуди видаються вічними, як боротьба за Україну в Україні… Ось приклади тільки за останній тиждень: у Києві все ніяк не «знімуть» з коня Щорса, у Тернополі не вщухають «пристрасті» довкола Пушкіна, у Бережанах людей пересварив… пам’ятник Небесній сотні: місцеві мешканці обурюються, що мовляв, він займе мало не єдиний сквер у райцентрі, де можуть бавитися діти.

Україна уже давно хворіє на невиліковну пам’ятникоманію.  Пам’ятників нам, побільше пам'ятників!   Встановили, посвятили, заспівали, випили, закусили і забули. Потім лише час від часу біля пам'ятника хтось покладе квіти, а то й цвинтарний вінок. Не країна — суцільний квазі-цвинтар… Доходить до маразму, коли встановлюють пам'ятники чи меморіальні дошки письменникам, творів яких не знайдеш у жодній бібліотеці чи книгарні. Творів нема, а дошки і пам'ятники відкрили.  І ніяка криза людей не зупиняє. Для чого ці тотеми? Ідоли чужих країв , які «українізувались» в бронзі та камені, нині падуть. І, ледь встигнувши демонтувати чергового «декомунізованого», ми відразу ж задумуємося, кого-б то «всадити» на «святе» місце, яке, згідно з народною мудрістю, порожнім не буває? Може, й справді, як у бородатому анекдоті — простіше кепки міняти?

Розумію, нині є величезна хвиля народної ініціативи з встановлення пам'ятників, фігур, таблиць на честь хлопців з Небесної сотні та загиблих у АТО. Зрозуміло:  люди хочуть якимсь чином віддати їм шану,  залишити матеріальний слід в історії після їх загибелі, але, власне, тут є проблема. Цей матеріальний слід повинен не тільки бути у вигляді таблиць та пам’ятників, може, є сенс облаштувати дитячий майданчик і написати на одній з лавочок, на чию це честь? Провести інтернет в якусь сільську школу? Хіба це не краще працюватиме на той результат, за який ці хлопці стояли і гинули?  

Коли я дивлюсь на численні пам'ятники, скульптури, громіздкі гранітні, бронзові композиції, у мене виникає бажання створити для них Музей поклоніння ідолам нової епохи, а на місці тих скульптур розбити клумби, побудувати спортивні та дитячі майданчики, посадити гарні деревця та кущі.  

Зрештою, у нас маленька країна. Нам ніде ставити пам’ятники. Давайте просто пам’ятати своїх героїв.

 


Повернутися
17.07.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...