ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №77

 Дискусії, які точаться довкола встановлення або демонтажу того чи іншого пам’ятника, подекуди видаються вічними, як боротьба за Україну в Україні… Ось приклади тільки за останній тиждень: у Києві все ніяк не «знімуть» з коня Щорса, у Тернополі не вщухають «пристрасті» довкола Пушкіна, у Бережанах людей пересварив… пам’ятник Небесній сотні: місцеві мешканці обурюються, що мовляв, він займе мало не єдиний сквер у райцентрі, де можуть бавитися діти.

Україна уже давно хворіє на невиліковну пам’ятникоманію.  Пам’ятників нам, побільше пам'ятників!   Встановили, посвятили, заспівали, випили, закусили і забули. Потім лише час від часу біля пам'ятника хтось покладе квіти, а то й цвинтарний вінок. Не країна — суцільний квазі-цвинтар… Доходить до маразму, коли встановлюють пам'ятники чи меморіальні дошки письменникам, творів яких не знайдеш у жодній бібліотеці чи книгарні. Творів нема, а дошки і пам'ятники відкрили.  І ніяка криза людей не зупиняє. Для чого ці тотеми? Ідоли чужих країв , які «українізувались» в бронзі та камені, нині падуть. І, ледь встигнувши демонтувати чергового «декомунізованого», ми відразу ж задумуємося, кого-б то «всадити» на «святе» місце, яке, згідно з народною мудрістю, порожнім не буває? Може, й справді, як у бородатому анекдоті — простіше кепки міняти?

Розумію, нині є величезна хвиля народної ініціативи з встановлення пам'ятників, фігур, таблиць на честь хлопців з Небесної сотні та загиблих у АТО. Зрозуміло:  люди хочуть якимсь чином віддати їм шану,  залишити матеріальний слід в історії після їх загибелі, але, власне, тут є проблема. Цей матеріальний слід повинен не тільки бути у вигляді таблиць та пам’ятників, може, є сенс облаштувати дитячий майданчик і написати на одній з лавочок, на чию це честь? Провести інтернет в якусь сільську школу? Хіба це не краще працюватиме на той результат, за який ці хлопці стояли і гинули?  

Коли я дивлюсь на численні пам'ятники, скульптури, громіздкі гранітні, бронзові композиції, у мене виникає бажання створити для них Музей поклоніння ідолам нової епохи, а на місці тих скульптур розбити клумби, побудувати спортивні та дитячі майданчики, посадити гарні деревця та кущі.  

Зрештою, у нас маленька країна. Нам ніде ставити пам’ятники. Давайте просто пам’ятати своїх героїв.

 


Повернутися
17.07.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Люди діляться на багатих і бідних. При цьому і багатство, і бідність є випробуванням. Проте бідність — більш легкий, зручний хрест,  у той час як багатство — більш важкий. Науковці говорять навіть про гедонізм бідних — їм властиве переживання катарсису від своєї безумовної порядності порівняно із "вкраденими статками олігархів". При цьому цікаво, що "багаті", тобто всі ті, хто не сприймає себе «бідним», узагалі не оперують таким примітивним розшаруванням "багатий - бідний", тож дискурс протистояння «бідні-багаті» створюється самими бідними. Ознака, за якою «бідні» відносять тих чи інших людей до цих двох класів, є також примітивна - це самовизначення особистості: якщо людина радо себе зараховує до бідних, то це "наш!", і саме в цей момент запускається полум'яна риторика "ми бідні - а вони багаті, та вони нам, бідним...".  Питання влади над своїм життям для бідного не стоїть - бо "владою користуються багаті, аби поневолювати бідних і робити їх ще біднішими".

На думку психологів, в людини грошей стільки, скільки вона дозволяє собі. Я б сформулював це так:  справжні багатство чи бідність не у гаманці, а в голові… Так звана бідність – це насправді невміння користуватися своїм багатством. Ми відкладаємо кошти «на чорний день», нові речі – «на потім». В результаті отримуємо життя з чорних днів, і це «потім» ніколи не настає. Відкрию вам таємницю: «потім» не існує. Є тільки зараз. А в ньому є люди, які як кремінь, або як губка, або ж як мед. Щоб отримати щось від людини-кременя, треба щосили  її стукати. Щоб отримати щось у людини-губки —  треба довго її тиснути. А людина-мед розливається для усіх сама…