ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №77

 Дискусії, які точаться довкола встановлення або демонтажу того чи іншого пам’ятника, подекуди видаються вічними, як боротьба за Україну в Україні… Ось приклади тільки за останній тиждень: у Києві все ніяк не «знімуть» з коня Щорса, у Тернополі не вщухають «пристрасті» довкола Пушкіна, у Бережанах людей пересварив… пам’ятник Небесній сотні: місцеві мешканці обурюються, що мовляв, він займе мало не єдиний сквер у райцентрі, де можуть бавитися діти.

Україна уже давно хворіє на невиліковну пам’ятникоманію.  Пам’ятників нам, побільше пам'ятників!   Встановили, посвятили, заспівали, випили, закусили і забули. Потім лише час від часу біля пам'ятника хтось покладе квіти, а то й цвинтарний вінок. Не країна — суцільний квазі-цвинтар… Доходить до маразму, коли встановлюють пам'ятники чи меморіальні дошки письменникам, творів яких не знайдеш у жодній бібліотеці чи книгарні. Творів нема, а дошки і пам'ятники відкрили.  І ніяка криза людей не зупиняє. Для чого ці тотеми? Ідоли чужих країв , які «українізувались» в бронзі та камені, нині падуть. І, ледь встигнувши демонтувати чергового «декомунізованого», ми відразу ж задумуємося, кого-б то «всадити» на «святе» місце, яке, згідно з народною мудрістю, порожнім не буває? Може, й справді, як у бородатому анекдоті — простіше кепки міняти?

Розумію, нині є величезна хвиля народної ініціативи з встановлення пам'ятників, фігур, таблиць на честь хлопців з Небесної сотні та загиблих у АТО. Зрозуміло:  люди хочуть якимсь чином віддати їм шану,  залишити матеріальний слід в історії після їх загибелі, але, власне, тут є проблема. Цей матеріальний слід повинен не тільки бути у вигляді таблиць та пам’ятників, може, є сенс облаштувати дитячий майданчик і написати на одній з лавочок, на чию це честь? Провести інтернет в якусь сільську школу? Хіба це не краще працюватиме на той результат, за який ці хлопці стояли і гинули?  

Коли я дивлюсь на численні пам'ятники, скульптури, громіздкі гранітні, бронзові композиції, у мене виникає бажання створити для них Музей поклоніння ідолам нової епохи, а на місці тих скульптур розбити клумби, побудувати спортивні та дитячі майданчики, посадити гарні деревця та кущі.  

Зрештою, у нас маленька країна. Нам ніде ставити пам’ятники. Давайте просто пам’ятати своїх героїв.

 


Повернутися
17.07.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Тільки-но вляглася перша хвиля радості, котра піднялася довкола нашого першого олімпійського золота, як інтернетом відразу ж покотилася «зрада»: наш спортсмен-переможець обійнявся з володарем бронзи-росіянином, ще й обгорнув його українським прапором…  Цікаво, кого нині «розпинають» більше: нашого Абраменка в Україні за обійми з росіянином, чи росіянина – на його батьківщині - за те, що дався загорнути в наш прапор… Знаходяться уже й ті, хто чи то жартома, чи всерйоз пропонує російському спортсмену попросити політичного притулку в Україні (мовляв, якщо встигне до кінця Олімпіади, то будемо мати вже дві медалі) і ті, хто, відкричавши нашому спортсмену «Осанна», починають скандувати «Розіпни його»…

Поки ламаються списи і точаться суперечки, зверну вашу увагу на дуже символічну деталь: спортсмен, котрий переміг, накрив своїм (нашим, українським!) прапором того, хто програв… Зрештою, вам не треба пояснювати, чому представники Росії на цій Олімпіаді без прапорів – «безликі», майже як «їхтамнєти» на Донбасі… Я вірю у символічність цього жесту, яким Україна «покриває» Росію, так само, як і у великодушність переможців. А все решта - просто спорт.