ЖИТТЯ, ЯКЕ «БУДУЄМО» МИ САМІ

Киянка перетворює занедбане село  у еко-поселення  

24-річна киянка Катерина Мізіна переїхала жити у майже безлюдне село Зелений Гай на Житомирщині, аби перетворити його на еко-поселення для молоді.

Журналістка за фахом має намір на власному прикладі показати, що цілком можливо працювати у мегаполісі, а жити і відпочивати у сільській глибинці, пише Ecotown.

Киянка, яка останні шість років мешкала у квартирі, у пошуках омріяного будиночка проїхала на велосипеді 700 км по Київській та Житомирській області.

«Шукати хатину на хуторі почала з друзями ще два роки тому, – розповідає дівчина. – Об’їздила Народицький район, де багато сіл-пусток виселених після Чорнобиля, але чистих від радіації, яка падала плямами: в одному населеному пункті норма, а за три кілометри дозиметр шкалить. Деякі села перетворились у суцільні хащі: дерева крізь дахи попроростали, грудки цегли замість хат. У цій руїні де-не-де трапляється бабулька з собачкою».

Люди, які тут залишилися, стали дивакуваті і неконтактні, зауважує журналістка. «Я майже передумала селитися в цих краях, – каже Катерина Мізіна. – Переключилася на Київську область, але більше ніж 200 кілометрів від столиці не від’їжджала – це не дуже зручно для людей, які могли б оселитися зі мною».

Південніше від Києва набагато красивіший ландшафт, але й набагато заселеніша територія, розповідає дівчина. «Знаходила порожні маленькі села, але там все окуповано дачниками, – нарікає Катерина Мізіна. – Якщо тільки в селі бачила один будинок під червоною черепицею, розверталася назад: дачник насаджуватиме споживацький спосіб життя».

Зелений Гай, який у давнину називався Гойч(галявина, місце збору), знайшли друзі, які випадково заїхали сюди на машині, згадує Катерина Мізіна. «Всі господарі повмирали або переселилися до дітей у Малин чи найближче село Недашки за 4 кілометри, – розповідає журналістка. – Згідно з переписом населення, у Зеленому Гаї проживало 19 осіб, а насправді – тільки двоє: стара жінка у моїй хаті та дід у сусідній».

Після довгих перемовин з місцевими дівчина все ж придбала хатину за 120 кілометрів від Києва і ось вже півроку має лише три сусіда. «Селяни відмовляють тільки тому, що бачать в приїжджій людині чужака, – згадує Катерина Мізіна. – Я свою хату півтора місяці випрошувала, регулярно дзвонила щотижня і просила подумати та йшла на усілякі уловки: нема, де жити в Києві, не маю роботи, завагітніла, чоловік в АТО, а потім ще місяць ми домовлялася про ціну – зійшлися на 30 тис. гривень».

У сучасних реаліях село може перетворитися з далекої діри у місце відпочинку, говорить журналістка. «Світ розвинувся до того, що ти можеш собі дозволити жити в селі, мати інтернет, душ, всі комфортні умови, і ніяк не змінювати по суті своє життя і професію — не ставати фермером, а далі працювати за комп’ютером. Якщо є машина, можна їздити на роботу щодня, – каже дівчина. – Сподіваюся, що роботодавці з часом більше підтримуватимуть фріланс, дозволятимуть вільний графік, адже працювати на результат набагато краще, ніж відсиджувати незмінні вісім годин робочого дня з низькою продуктивністю».

Катерина Мізіна планує разом з молоддю, яка переселиться у Зелений Гай, створити арт-простір з фестивалями, майстер-класами та спортивними заходами.

 

«На хуторі ще 10 хаток, всі пусті, деякі продаються, – розповідає дівчина. – Зараз збираю людей, які захочуть тут жити і розвивати хутір як адміністративну одиницю, як село, а не приїжджатимуть сюди лише шашлики пожарити і попиячити».

Катарина Мізіна хоче побудувати на хуторі швейну майстерню, фотостудію, сцену для кінопоказів і концертів. «Без людини, яка щось робить, яка цим найбільше горить, все розповзається – я показала приклад: я купила хату, це можливо, приєднуйтесь! – наголошує ініціаторка мистецького поселення. – Жителі села могли б організовувати кінні прогулянки та навчати верхової їзди, не шукачи роботи та розваг у містах».

Мистецький хутір розвивається за рахунок проведення фестивалів, розповідає журналістка. «Мій хутір Гойч – це лиш черговий маленький приклад того, як можна жити цікаво за межами міста, – говорить Катерина Мізіна. – Я планую зробити простір для отримання нових досвідів: тих, які можна пережити лише на природі; створення чогось креативноколективного, навчання та видовища. Я не женуся за екологічними ідеями, бо без інтернета та генератора не вийде жодної арт-події».

За переконанням Катерини Мізіної, такий формат функціонування маленьких поселень стане альтернативою рутинному сільському життю.

«Головне, щоб сусідські хати купили нормальні адекватні люди, бо навіть декілька дачників можуть зіпсувати все свято, – впевнена дівчина. – Я мрію, що кожна хата на нашому хуторі проводитиме по кілька культурних заходів на рік, хочу не лише етнічні традиції відновлювати, а привозити сюди молодь з сучасною музикою, літературою, театральними постановками, а також, думаю, організовуватиму школи, освітні семінари на природі».

Перш за все, дівчина вирішила розбити сад. На її ідею висадити дерева відгукнулося близько 40 людей. «Люди, які ніколи не саджали дерева, просто кайфували», – згадує дівчина.

Друзі підтримують Катерину у прагненні повністю переїхати у сільську глибинку. Деякі вже навіть підшукали й для себе будиночки у Зеленому Гаї.


Повернутися
09.07.2016
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.