ТАЛАНОВИТА 7’Я: ВИШИВАЮТЬ УСІ!

 Родинну виставку багатодітної сім’ї Марків із Бережанського району можна побачити у Тернополі. Картини, сукні, вишиті рушнички – для них вишивка стала справою для душі. Вишивають у цій родині всі, не відмовились показати свою колективну творчість і широкому загалу.

У Галини Марків вишиває уся родина. Жінка – багатодітна мама, у неї семеро діток: четверо дочок та троє синів. Живуть у селі Куропатники Бережанського району. Для улюбленої роботи час знаходять завжди.

– Коли вільна хвилинка, вечором, в такий день, коли дощ падає, коли нема роботи, тоді вишиваєм. Почали, насамперед, вишивати вишиванки. Оскільки діти виступали, потрібно було вишиванки. Ну а потім захопилися, попри вишиванки почали всяке різне, – розповідає рукодільниця Галина Марків.

Вишиває родина Марків нитками та бісером. Пробували стрічками, але ще поки що не вдається. Сама пані Марія вишиває скільки себе пам’ятає. Коли діти були малими, часу на це не було. Тепер вони підросли, тож жінка вирішила своє вміння передати їм – і вишивають всі разом. Деякі ідеї для вишиття беруть в інтернеті, деякі – із спеціалізованих журналів, а дещо, як от сукні, вигадують самі.

Родинну виставку вишивок сім’ї Марків можна побачити у Тернопільському обласному художньому музеї.


Повернутися
03.07.2016
Категорія: Життя
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Незалежність нашої країни складається із нас, наших життів, наших вчинків і наших рішень. Незалежність це не дань і навіть не день. Не парад і не пишне свято.  Її можна порівняти хіба з повітрям – по справжньому незалежність можна відчути тільки тоді, коли її бракує, коли вони зникає або її у вас відбирають. Українці знають ціну незалежності.  Останні чотири роки ми засвоювали цей урок.

    Справжня незалежність не починається з "усього", вона починається з "нуля". Сьогодні. Через бруд, кров, піт, мозолі, могили... Зрештою, останні чотири роки – це лише верхівка «айсберга», з яким ми зіткнулися. Насправді ми двадцять сьомий рік перебудовуємо на нормальний будинок «казарму», споруджену радянськими архітекторами-деміургами. Вони, незалежно від задуму, вміли будувати тільки казарми…  Хмара пилу від нашого «будівництва» осідала довгі роки, заступаючи нам зір, і аж тепер простір довкола потрохи розвиднюється.  Стало видно людей, які відстоюють, впроваджують нове, підтримують, формують, будують, ризикують, не мовчать, не падають духом і не дають іншим, групуються, тягнуть гуртом, вірять… Разом ми збудували власну державу. Тепер треба поліпшувати її якість.