АНЕКДОТИ №74

Коли вранці Циля продала подарований їй увечері букет, Абрам зрозумів: це таки його жінка.

***

Занадто пізно жінка розуміє, що в РАЦСі вона отримує не свідоцтво про шлюб, а другу трудову книжку!

***

Розмова між подружжям:

— Розумієш, я зараз заробляю пристойно і можу цілком утримувати ще одну жінку. Що ти на це скажеш?

— Чудово! Я дзвоню своїй мамі, нехай поживе з нами.

* * *

Літній чоловік відмовляється спускатися в бомбосховище, доки не знайде свої зубні протези.

Дружина кричить:

— Ти думаєш, що вони скидатимуть на нас бутерброди?

* * *

Ізя показує Мойшi в музеї Венеру Мілоську і каже:

— І що це вона таке продавала, що в неї товар iз руками відірвали?

**

Померла в Абрама дружина. Приходить він у газету дати оголошення. Заплатив за мінімальним тарифом і дає текст: «Сара померла».

Йому кажуть:

— За мінімальну ціну ви можете дати чотири слова.

— Тоді додайте: «Продам Москвич».

* * *

— Соромно мені, — каже Рабінович своїй дружині.

— У чому рiч?

— Абрам уже втретє запросив мене на похорон своєї дружини, а я жодного разу.

* * *

Розмовляють дві подруги:

— Як мені зле! Усе болить, тиск, серце.

— Хворіє вона. Так від тебе вже другий тиждень уранці чоловiки виходять!

— Ну й люди! Одне здорове місце на всьому тілі — так уже заздрять!

**

— Саро, я не можу з тобою одружитися!

— Чому?

— Кажуть, що в тебе вже було багато чоловіків.

— Тобі що, не подобається, як я готую?

— Подобається.

— Тоді, може, не подобається, як я прибираю в домі?

— У тебе чистіше, ніж в операційній!

— Може, я тебе в ліжку не влаштовую?

— Я не уявляв, що можна отримати таке задоволення!

— І ти думаєш, що цього я навчилася на заочних курсах?

* * *

Зірвавшись iз даху і пролітаючи повз вікна своєї кухні, Абрам кричить:

— Саро, на мене не готуй!

 


Повернутися
29.06.2016
Категорія: Розваги
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Те, що відразу нас не вбило, вбивало нас довго і повільно.  Ми вже не святкуємо Новий рік — ми святкуємо те, що вижили в старому. Рік, що минає, був ще одним роком у воюючій країні, зі всіма витікаючими звідси наслідками. Я не хочу підбивати його підсумки. Бо підбивати підсумки  — це ніби креслити жирну риску під виконаними математичними діями в стовпчик: ось тут ми додали (друзів, грошей, проблем, перспектив — потрібне підкреслити),  відняли (друзів, грошей, проблем, перспектив, ну, ви зрозуміли…), помножили на щоденні будні, поділили на нереалізовані плани і —  що отримаємо в «сухому залишку»? Якою цифрою це підсумувати і де, зрештою, знайти «задачник», аби подивитися правильну відповідь, — якщо вона узагалі існує?..

Кожен із нас на Новий рік починав нове життя, але вистачало його ненадовго, тому що жити-то треба... Новий рік — це симулякр. 1 січня —  звичайний день, такий самий, як і всі інші, якщо тільки ви не переборщили з алкоголем чи олів’є напередодні. Почати життя з «табули раси», змінити його, зробити усе те, до чого не доходили руки попередні 365 днів можна будь-коли, не чекаючи, коли впаде остання голка з ялинки, яка тоскно припадає пилом у кутку.

 Усі ми мали великі надії, багато робили для того, щоб усе, про що мріяли, збулося. Комусь це вдалося, комусь ні, проте в усіх нас є одне спільне: Новий рік дає нам надію на майбутнє. Його сила — в його семантиці. Цокаючись бокалами з шампанським, усі ми віримо, що новий (свіжий, ще в хрумкій упаковці) рік, що маячить попереду, подарує нам нове життя — правильне, успішне, з високими цілями та досягненнями. І, загадуючи під святковий передзвін бажання, стискаємо кулаки: агов, ти, те, що нас не вбило, —  начувайся, бо тепер наша черга...