91-РІЧНИЙ ДИВІЗІЙНИК СС «ГАЛИЧИНА» З ТЕРНОПІЛЬЩИНИ ЙОСИП РАВЛИК: «ЯКБИ МОСКАЛІ ВЗНАЛИ, ДЕ Я ВОЮВАВ, Я ПОЗАЗДРИВ БИ МЕРТВИМ…»

Людські історії — немов осколки — прошивають тебе наскрізь. Деякі проходять навиліт, деякі застрягають у пам’яті і щемлять, щемлять, щемлять…

Йому щемить. Уже сімдесят другий рік. Сімдесят два роки не заживає, щоденно кровоточить осколок у нозі – «сувенір» від російського снаряду. І пам'ять кровоточить -  теж ніяк не хоче заживати… «Як згадаю, як наші кращі хлопціз "левами" на раменах гинули під Бродами, як москаль нас випалював із рідної землі - люто, безжально, безтямно… Так, як десятки років по тому випалював уже саму згадку про нашу дивізію CC “Галичина», - каже учасник дивізії, 91-річний Йосип Равлик із села Жеребки Підволочиського району.

СС «Галичина». Ставлення до дивізії для кожного з нас є тестом на патріотизм. Патріотизм, точкою відліку якого повинен бути не сталінський СРСР, не гітлерівська Німеччина, а незалежна Україна.  Тим, хто  сприймає дивізію і її вояків через радянські пропагандистські кліше, в 99,9 відсотках випадків ніколи не доводилося стикатися з цими людьми особисто і спілкуватися з ними. Та людське життя складніше за пропаганду, і біографії дивізійників – тому підтвердження.

В ОУН-із 14 років

91-річного Йосипа Михайловича застаємо на веранді скромної хати.  Спартанська обстановка, невеличка кімнатка, що править за спальню–вітальню. Нині старому повстанцю, який колись, розповідає, міг двох-трьох чоловік струсити із себе, мов кошенят, непросто перейти навіть своє подвір’я. На схилі літ відмовляє прострелена нога: сяк-так пересувається за допомогою милиць. Ще й прикрий трафунок-укус дворового Бровка- змусив його здебільшого сидіти в хаті. «Ви не дивіться, що я  ледве ходжу, я ще не здаюся, - бадьориться дідусь. - Оно, бачите, навіть газету читаю без окулярів. Якби ноги носили, я б ще до наших хлопців на Донбас подався… Я за них весь час думаю. Проснуся вночі – і зразу думка, а як же там вони… Я теж так колись за Україну боровся…»

Тих подій понад 70-річної давнини чоловік донині забути не в змозі. Пам’ять про них — як конвой. Дарма, що без зброї…

«Через село Тенетиська тече річка Солокія, тримайтеся хлопці, разом, зросте сила і надія…» Скільки років минуло, а я це все пам’ятаю… Цей вірш склав мій батько, сільський дяк Тенетисьок Михайло Равлик. Тенетиська –  це моє рідне село у Рава-Руському районі, нині воно на території Польщі. Батько вчився у Перемишлі, був дяком-скрипником. У Тенетиськах він не тільки співав у церкві, а й зорганізував та вів самодіяльні хори, очолював товариство «Просвіта», був співзасновником кружка «Рідної школи»… Він і мене із братами виховував свідомими українцями: і тато, і ми були членами ОУН. Мені натоді ледь минуло 14… А коли у 1939 році до нас прийшли совіти, не минуло й півроку,  як ми побачили справжнє звіряче обличчя «комуни»:  звірські катування та жорстокі вбивства...  Взялися енкаведисти і за мого тата. Тягали по кілька разів, і весь скарб домашній забирали, і на зламі 40-41 року його не стало… Тата ховати вийшло все село. А потім у була війна, і я розумів, що, аби боротися за Україну, потрібно було здобувати вміння та зброю. Я і ще п’ятеро односельців записалися у дивізію військ СС «Галичина».

Дивізійник на псевдо «Львів»

- Перед тим, як їхати на вишкіл, мусили всі пройти медогляд у Львові- щоб хлоп був, як дуб,  21-25 року народження,   зростом не нижче метр сімдесят… Вишкіл там теж був відповідний, серйозний – півроку ми були у Франції, у місті Сааральбен, потім вже нас перевели в польський Нойгаммер для останнього етапу підготовки. Я потрапив у 7 сотню 30-го полку, мав псевдо «Львів»-бо ж з Львівщини. В дивізії, до речі, не тільки наші, галицькі хлопці були, а й, як ми казали, з великої України-центральних і навіть східних областей. Наш перший серйозний бій-то вже хрестоматійна битва під Бродами у липні 1944-го... Що москаль на нас техніки і авіації натягував – страшне!.. Яка там «м’ясорубка» була - не передати, ви нині у фільмах жахів такого не побачите… Мене поранило у ногу. Перші кілька днів після поранення я ще ходив, потім уже не годен був, заліг в окопі. Мені ще можна сказати, «пощастило» - більшість поранених москалі подобивали на місці.  А мене і тих, хто вцілів, повантажили в вагони-товарняки, і, як худобу, погнали на схід…  

Із 90 чоловік у вагоні вижило… четверо

Везли нас аж у Саратовську область, місто Вольськ. Дорога була далекою, важкою  та голодною. Люди не витримували, хворіли та помирали. На кожній станції конвоїри заходили до вагона і тих, хто слабший, брали за ноги і просто викидали з вагону, коли потяг починав рушати.  Нелюди, що тут скажеш… Із 90 чоловік у нашому вагоні вижило… тільки четверо.  Тут був ще й такий момент: ніхто не знав, що я українець. Якби про це дізнався хтось із наших конвоїрів, мене відразу б чекала смерть. А якби москалі взнали, що я із «СС Галичина», тоді я позаздрив би мертвим…  Нам переповідали, що коли Сталін довідався, що наш дивізія стоїть під Бродами, то наказавзнищити її за всяку ціну. Ще під Бродами я, вже пораненим, якось зумів переодягнутися у цивільне - думав, вдасться вирватися з оточення, а коли потрапив у полон, сказав москалям, що «єстем поляк», Юзек. Це, мабуть, мене і врятувало. Бо до українців у наших самозваних «старших братів» було «особоє отношеніє» - зразу «к стєнкє»…

Три роки-на сто грамів хліба в день

 У Вольську, коли після ешелонного пекла потрапив у воєнний госпіталь, сяк-так помився, ліг на ліжко з простирадлом, подумав: все, тепер можна і вмирати…  Але Бог милостивий. Попав мені добрий лікар- чех, який і лікував мене на совість – бо совєцькі лікарі геть про полонених не дбали, і  домовився, щоб я, трохи оклигавши, працював у госпіталі на кухні хліборізом. Осколка з ноги мені, щоправда, так і не витягли, він зі мною донині, і донині  дається взнаки… Але там було так - як можеш якось дибати, значить, «здоров»…  Тож нас, військовополонених, забрали до Ростова - працювати на шахтах. То була найгірша, найтяжча робота! Житло-халупа під брезентом, гнила, трухлява солома на підлозі, холодно, а що вже блощиць-страшне!… Три роки я жив на сто грамів хліба в день… Як ми тим окрайцем дорожили, під пахву ховали, розтягували, щоб надовше вистачило… Не було з ким словом перемовитися-не знав, хто свій, а хто засланий сексот, кому можна довіряти, а кому ні. Взнали б , у якій дивізії я воював, миттю в пустили б «в расход» як «врага народа»… А так усі вважали поляком – мені навіть польський лікар поміг взяти довідку, що я за станом здоров’я не можу більше працювати на шахті.  А коли на зламі 48-49 років дозволили мені повернутися додому – Боже, скільки то радості було!... Правда, як виявилося, дому у мене тоді вже не було, і повертатися не було куди… Тенетиська відійшли до Польщі, людей переселили, брата мого замордували у польській тюрмі… Я поїхав у Колодіївку – дізнався, що тут живуть мої колишні односельці, а сюди, в Жеребки, потрапив, коли одружився. Дружини Марії не стало п’ять років тому-з нею ми прожили більш ніж піввіку, надбали двох синів, шестеро внуків і навіть чотири правнука! Жилося не з медом: працював механізатором, згодом завскладом, робота важка, ще навіть десять років по пенсії мене не відпускали. Про те, що був у дивізії «Галичина», попервах навіть дружині не признавався, - то ж часи були які непевні… Боявся весь час. Якось приходить вночі місцевий кадебіст – щось там йому на складі знадобилося, а я вже сам не свій-думаю, певно, мене забирати… Перестав боятися, аж як Україна настала. Я ожив: Господи, слава Тобі!... Дуже тішився, що дочекалася ми незалежної України, ніколи не вірив, що її може не бути, занадто важко ми за неї боролися…»  «Вийшов» я аж тоді з «підпілля», подався розпитувати про побратимів своїх. Один із них, мій колишній односелець, теж дивізійник, до мене в гості аж з Канади приїжджав. Йому тоді під Бродами вдалося вирватися з оточення…  Два роки тому він помер. Гай-га, нема вже хлопців, зітхає чоловік. Маленька щопта  залишилася…

«Форма була німецька, а серце під нею – українське»

  Не можу не запитати старенького дивізійника про те, як реагує на російську пропаганду, яка нарекла їх "фашистами"...

«Бачите, скоро сто літ, як ми воювали, а в Москві ще досі бояться бандерівців, гірко зауважує Йосип Михайлович. - Тому й брешуть про нас всьому світові. Ніякими «пособніками фашистов» ми не були. Форма була німецька, а серце під нею – українське…  Йшли воювати не за німців, а за Україну, і українські інтереси найперше обстоювали.  Пам’ятаю, як ми стояли в селі, аж бачимо- німець веде корову-забрав в когось з наших селян. Ми з хлопцями обступили, німця нагнали, корову господарям віддали… Пам’ятаю, як ті люди плакали і дякували… Ото і була наша найщиріша дяка… А від незалежної України яку маємо дяку? Мізерну прибавку до мізерної пенсії? В мене і тої нема... Але тут головне не пільги. Ми народ скромний. Нам аби Україна була. Воювали ж не за пенсію чи за якісь медалі. А за те, щоб була держава...Чого ж ви, газетники, скорше про нас не писали? Дивіться, напишіть же хоч тепер так, щоб мені не встидно було…  Який я «колабораціоніст»? Маю чисту совість — перед Богом і людьми. Я все життя для України жив, її любив, за неї боровся і померти був готовий. Слава Україні!»

 Вам нема чого соромитися, Йосипе Михайловичу. Історія давно знає, ким насправді були і є ті, хто любить свою Батьківщину. Героям Слава.


Повернутися
29.06.2016
Категорія: Історія
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Сучасне життя —  лернейська гідра, яка щодня нарощує нові голови замість тих, що ми вчора з такими зусиллями зрубали. Порівняння «час – це гроші» в двадцять першому столітті остаточно втратило свою актуальність. Гроші більше не мають значення, а от час має. Його не заробиш, не вкладеш, не примножиш, не подаруєш, не накопичиш, не візьмеш в кредит і навіть не вкрадеш. Він знецінює наші ресурси, забирає шанси і постійно вкорочує нам віку, даючи поблажку хіба що до вину та пірамідам.

 Ми часто забуваємо, що час — єдина річ, якою ми не можемо керувати і тратимо купу часу на читання  трактатів  про тайм-менеджмент. Говорячи, що ми маємо час, ми плутаємо підмет та додаток…

Французький поет П’єр Буаст стверджував, що час часто вбиває тих, хто намагається вбити його. Тим часом українські неокласики впевнені, що за ставленням до нього (хоча, зрештою, не лише до нього) існує тільки два типи людей: перші сидять на березі річки і чекають, доки течією пропливе труп ворога, і другі – це ті, хто цих ворогів пускає за водою…  Хоча є ще й треті. Вони, власне, і є вороги.