91-РІЧНИЙ ДИВІЗІЙНИК СС «ГАЛИЧИНА» З ТЕРНОПІЛЬЩИНИ ЙОСИП РАВЛИК: «ЯКБИ МОСКАЛІ ВЗНАЛИ, ДЕ Я ВОЮВАВ, Я ПОЗАЗДРИВ БИ МЕРТВИМ…»

Людські історії — немов осколки — прошивають тебе наскрізь. Деякі проходять навиліт, деякі застрягають у пам’яті і щемлять, щемлять, щемлять…

Йому щемить. Уже сімдесят другий рік. Сімдесят два роки не заживає, щоденно кровоточить осколок у нозі – «сувенір» від російського снаряду. І пам'ять кровоточить -  теж ніяк не хоче заживати… «Як згадаю, як наші кращі хлопціз "левами" на раменах гинули під Бродами, як москаль нас випалював із рідної землі - люто, безжально, безтямно… Так, як десятки років по тому випалював уже саму згадку про нашу дивізію CC “Галичина», - каже учасник дивізії, 91-річний Йосип Равлик із села Жеребки Підволочиського району.

СС «Галичина». Ставлення до дивізії для кожного з нас є тестом на патріотизм. Патріотизм, точкою відліку якого повинен бути не сталінський СРСР, не гітлерівська Німеччина, а незалежна Україна.  Тим, хто  сприймає дивізію і її вояків через радянські пропагандистські кліше, в 99,9 відсотках випадків ніколи не доводилося стикатися з цими людьми особисто і спілкуватися з ними. Та людське життя складніше за пропаганду, і біографії дивізійників – тому підтвердження.

В ОУН-із 14 років

91-річного Йосипа Михайловича застаємо на веранді скромної хати.  Спартанська обстановка, невеличка кімнатка, що править за спальню–вітальню. Нині старому повстанцю, який колись, розповідає, міг двох-трьох чоловік струсити із себе, мов кошенят, непросто перейти навіть своє подвір’я. На схилі літ відмовляє прострелена нога: сяк-так пересувається за допомогою милиць. Ще й прикрий трафунок-укус дворового Бровка- змусив його здебільшого сидіти в хаті. «Ви не дивіться, що я  ледве ходжу, я ще не здаюся, - бадьориться дідусь. - Оно, бачите, навіть газету читаю без окулярів. Якби ноги носили, я б ще до наших хлопців на Донбас подався… Я за них весь час думаю. Проснуся вночі – і зразу думка, а як же там вони… Я теж так колись за Україну боровся…»

Тих подій понад 70-річної давнини чоловік донині забути не в змозі. Пам’ять про них — як конвой. Дарма, що без зброї…

«Через село Тенетиська тече річка Солокія, тримайтеся хлопці, разом, зросте сила і надія…» Скільки років минуло, а я це все пам’ятаю… Цей вірш склав мій батько, сільський дяк Тенетисьок Михайло Равлик. Тенетиська –  це моє рідне село у Рава-Руському районі, нині воно на території Польщі. Батько вчився у Перемишлі, був дяком-скрипником. У Тенетиськах він не тільки співав у церкві, а й зорганізував та вів самодіяльні хори, очолював товариство «Просвіта», був співзасновником кружка «Рідної школи»… Він і мене із братами виховував свідомими українцями: і тато, і ми були членами ОУН. Мені натоді ледь минуло 14… А коли у 1939 році до нас прийшли совіти, не минуло й півроку,  як ми побачили справжнє звіряче обличчя «комуни»:  звірські катування та жорстокі вбивства...  Взялися енкаведисти і за мого тата. Тягали по кілька разів, і весь скарб домашній забирали, і на зламі 40-41 року його не стало… Тата ховати вийшло все село. А потім у була війна, і я розумів, що, аби боротися за Україну, потрібно було здобувати вміння та зброю. Я і ще п’ятеро односельців записалися у дивізію військ СС «Галичина».

Дивізійник на псевдо «Львів»

- Перед тим, як їхати на вишкіл, мусили всі пройти медогляд у Львові- щоб хлоп був, як дуб,  21-25 року народження,   зростом не нижче метр сімдесят… Вишкіл там теж був відповідний, серйозний – півроку ми були у Франції, у місті Сааральбен, потім вже нас перевели в польський Нойгаммер для останнього етапу підготовки. Я потрапив у 7 сотню 30-го полку, мав псевдо «Львів»-бо ж з Львівщини. В дивізії, до речі, не тільки наші, галицькі хлопці були, а й, як ми казали, з великої України-центральних і навіть східних областей. Наш перший серйозний бій-то вже хрестоматійна битва під Бродами у липні 1944-го... Що москаль на нас техніки і авіації натягував – страшне!.. Яка там «м’ясорубка» була - не передати, ви нині у фільмах жахів такого не побачите… Мене поранило у ногу. Перші кілька днів після поранення я ще ходив, потім уже не годен був, заліг в окопі. Мені ще можна сказати, «пощастило» - більшість поранених москалі подобивали на місці.  А мене і тих, хто вцілів, повантажили в вагони-товарняки, і, як худобу, погнали на схід…  

Із 90 чоловік у вагоні вижило… четверо

Везли нас аж у Саратовську область, місто Вольськ. Дорога була далекою, важкою  та голодною. Люди не витримували, хворіли та помирали. На кожній станції конвоїри заходили до вагона і тих, хто слабший, брали за ноги і просто викидали з вагону, коли потяг починав рушати.  Нелюди, що тут скажеш… Із 90 чоловік у нашому вагоні вижило… тільки четверо.  Тут був ще й такий момент: ніхто не знав, що я українець. Якби про це дізнався хтось із наших конвоїрів, мене відразу б чекала смерть. А якби москалі взнали, що я із «СС Галичина», тоді я позаздрив би мертвим…  Нам переповідали, що коли Сталін довідався, що наш дивізія стоїть під Бродами, то наказавзнищити її за всяку ціну. Ще під Бродами я, вже пораненим, якось зумів переодягнутися у цивільне - думав, вдасться вирватися з оточення, а коли потрапив у полон, сказав москалям, що «єстем поляк», Юзек. Це, мабуть, мене і врятувало. Бо до українців у наших самозваних «старших братів» було «особоє отношеніє» - зразу «к стєнкє»…

Три роки-на сто грамів хліба в день

 У Вольську, коли після ешелонного пекла потрапив у воєнний госпіталь, сяк-так помився, ліг на ліжко з простирадлом, подумав: все, тепер можна і вмирати…  Але Бог милостивий. Попав мені добрий лікар- чех, який і лікував мене на совість – бо совєцькі лікарі геть про полонених не дбали, і  домовився, щоб я, трохи оклигавши, працював у госпіталі на кухні хліборізом. Осколка з ноги мені, щоправда, так і не витягли, він зі мною донині, і донині  дається взнаки… Але там було так - як можеш якось дибати, значить, «здоров»…  Тож нас, військовополонених, забрали до Ростова - працювати на шахтах. То була найгірша, найтяжча робота! Житло-халупа під брезентом, гнила, трухлява солома на підлозі, холодно, а що вже блощиць-страшне!… Три роки я жив на сто грамів хліба в день… Як ми тим окрайцем дорожили, під пахву ховали, розтягували, щоб надовше вистачило… Не було з ким словом перемовитися-не знав, хто свій, а хто засланий сексот, кому можна довіряти, а кому ні. Взнали б , у якій дивізії я воював, миттю в пустили б «в расход» як «врага народа»… А так усі вважали поляком – мені навіть польський лікар поміг взяти довідку, що я за станом здоров’я не можу більше працювати на шахті.  А коли на зламі 48-49 років дозволили мені повернутися додому – Боже, скільки то радості було!... Правда, як виявилося, дому у мене тоді вже не було, і повертатися не було куди… Тенетиська відійшли до Польщі, людей переселили, брата мого замордували у польській тюрмі… Я поїхав у Колодіївку – дізнався, що тут живуть мої колишні односельці, а сюди, в Жеребки, потрапив, коли одружився. Дружини Марії не стало п’ять років тому-з нею ми прожили більш ніж піввіку, надбали двох синів, шестеро внуків і навіть чотири правнука! Жилося не з медом: працював механізатором, згодом завскладом, робота важка, ще навіть десять років по пенсії мене не відпускали. Про те, що був у дивізії «Галичина», попервах навіть дружині не признавався, - то ж часи були які непевні… Боявся весь час. Якось приходить вночі місцевий кадебіст – щось там йому на складі знадобилося, а я вже сам не свій-думаю, певно, мене забирати… Перестав боятися, аж як Україна настала. Я ожив: Господи, слава Тобі!... Дуже тішився, що дочекалася ми незалежної України, ніколи не вірив, що її може не бути, занадто важко ми за неї боролися…»  «Вийшов» я аж тоді з «підпілля», подався розпитувати про побратимів своїх. Один із них, мій колишній односелець, теж дивізійник, до мене в гості аж з Канади приїжджав. Йому тоді під Бродами вдалося вирватися з оточення…  Два роки тому він помер. Гай-га, нема вже хлопців, зітхає чоловік. Маленька щопта  залишилася…

«Форма була німецька, а серце під нею – українське»

  Не можу не запитати старенького дивізійника про те, як реагує на російську пропаганду, яка нарекла їх "фашистами"...

«Бачите, скоро сто літ, як ми воювали, а в Москві ще досі бояться бандерівців, гірко зауважує Йосип Михайлович. - Тому й брешуть про нас всьому світові. Ніякими «пособніками фашистов» ми не були. Форма була німецька, а серце під нею – українське…  Йшли воювати не за німців, а за Україну, і українські інтереси найперше обстоювали.  Пам’ятаю, як ми стояли в селі, аж бачимо- німець веде корову-забрав в когось з наших селян. Ми з хлопцями обступили, німця нагнали, корову господарям віддали… Пам’ятаю, як ті люди плакали і дякували… Ото і була наша найщиріша дяка… А від незалежної України яку маємо дяку? Мізерну прибавку до мізерної пенсії? В мене і тої нема... Але тут головне не пільги. Ми народ скромний. Нам аби Україна була. Воювали ж не за пенсію чи за якісь медалі. А за те, щоб була держава...Чого ж ви, газетники, скорше про нас не писали? Дивіться, напишіть же хоч тепер так, щоб мені не встидно було…  Який я «колабораціоніст»? Маю чисту совість — перед Богом і людьми. Я все життя для України жив, її любив, за неї боровся і померти був готовий. Слава Україні!»

 Вам нема чого соромитися, Йосипе Михайловичу. Історія давно знає, ким насправді були і є ті, хто любить свою Батьківщину. Героям Слава.


Повернутися
29.06.2016
Категорія: Історія
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Буддиська притча розповідає про старого монаха, котрий так повчав своїх молодших колег: «Перший раз, коли сарна впала мені в юшку, я вилив усе на землю. Потім я викидав сарну, але їв юшку. Пізніше я їв усе разом – і сарну, і юшку. Нині ж, якщо якась сарна намагається вилізти з юшки, я заштовхую її назад…»

  Буває так, що невдача може бути основою успіху. Майже дев’яносто років тому журналіст Вільям Боліто написав: «Найважливіше в житті полягає не в тому, щоб максимально використовувати свої успіхи. Кожен дурень здатний на це. Насправді важливим є вміння  отримувати користь з наших втрат. Це вимагає розуму; в цьому і полягає різниця між розумною людиною і дурнем…»

 У житті усе несподіване й непередбачуване. То воно тобі підкидає удачу, то розчарування. Головне-не зупинятися, а продовжувати жити. Можливості потрібно не лише використовувати. Їх потрібно відбирати, виривати від життя, повністю вловлювати і не випускати! Коли доля підкидає тобі якийсь шанс, за цю зачіпку потрібно хапатися, що є духу! Для цього і є життя…

Навіть коли здається, що все проти вас, зусилля та наполегливість можуть бути вашими конкурентними перевагами. Ба більше, вони можуть бути тією єдиною перевагою, яка вам справді потрібна. Як казав класик: якщо важко досягти успіху, потрібно докласти більше зусиль.