ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №73

Як казав свого часу мудрий Гарі Лінекер: «Футбол є простою грою; двадцять двоє чоловіків бігають за м'ячем дев’яносто хвилин до самого кінця, а програють завжди українці». Власне, «в оригіналі» було дещо не так, але хіба нам з вами зараз від цього легше? Судячи з того, що зараз «полилося» на наших футболістів, найкращі майстри шкіряного м'яча сидять у соцмережах і якби їх випустили на поле, ото вони б показали як вправно у футбола ганяти (воювати, реформи робити, дороги латати, крїною керувати-необхідне підкреслити)). Але, як-то кажеться, не все українцям Євробачення. Програвати теж треба вміти.

 Узагалі ж, я давно помітив цікаву закономірність: в українців-культ перемоги. Причому культ особливий і дуже специфічний. Українці люблять перемогу ще більше, аніж росіяни свою побєду. Бо ті її люблять донестями пару днів на початку травня, а українці свою перемогу - круглорічно. Причому не перемогу, до якої вони безпосередньо дотичні, адже якщо не самі взяли участь, то бодай підтримували, докладали зусиль, працювали, а таку, котра впала неба, діставшись на улюблену «халяву». Хто в нас, скажіть, особливо підтримує спорт, мистецтво, науку? Правильно-ніхто. На власні кошти і власному ентузіазмі українці їдуть у світ за перемогами, а коли їх здобувають - в Борисполі вже чекає делегація з квітами від влади і нові «фанати» від народу. Хто з вас два місяці тому всерйоз фанатів від Джамали? Отож бо… Українець Павло Єременко став головним інженером Airbus. А тепер знайдіть з ним хоч одне інтерв'ю в українських ЗМІ. Отож...

Коли якимось дивом вигравала наша збірна з футболу - то щастя і ейфорія від Сяну до Дону. Але гіркоту поразки завжди несуть рівно 11 осіб. Українцям стає різко нецікавий футбол як явище. "Українцям бракує перемог. Тому бойовий дух нації низький, не вистачає приводів для єднання і гордості". Ці фрази вимовляють настільки часто, що ми сприймаємо їх практично як аксіому. Так, у нас була страшна і важка історія, з частими поразками і втратами. Вочевидь, це й спричинило наш ненаситний апетит до перемог, часто за будь-яку ціну. Скажете: перемоги потрібні всім. Так. Але нам, українцям, чи не найбільше. Бо ми, як ніхто, вміємо їх втрачати.


Повернутися
18.06.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Кілька днів тому для наших школярів пролунав останній шкільний дзвоник. Когось він покликав до   літніх канікул, а когось - у доросле життя. Усі вони дуже різні (хтось одягнув на це свято вишиванку, а хтось-радянську форму, хтось зустрів його у новенькій школі, а у когось в стіну класу-пробоїна від міни, ), проте у них більше спільного, ніж вони собі можуть уявити.  Ні, я не про «міленіалів». Я про мужність бути собою. За будь-яких умов і обставин.  

Свобода їхнього покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого,  досвід, не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий. Їхні дідусі-бабусі ще можуть розповісти їм про УПА і Сибір, їхні батьки на власному досвіді бачили гниття і розпад Союзу… Вони ж самі стали свідками того, як покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому ж Майдані, а потім і на війні – вже гинуло…

Їх недаремно називають найбільш «самосвідомим» поколінням. Вони вірять, що одна людина може змінити світ, бо кожен із них його уже змінює. Вони не чекають, аби їм щось зробили – вони роблять,  не обмежуються мовленням – вони говорять, не обмежуються слуханням – вони чують, вони не обмежуватимуться простим існуванням - вони живуть. І свій життєвий вибір вони будуть робити на тлі європейського вибору нашої країни.   Історик Тімоті Снайдер якось сказав, що Європа — це проза, а Україна — це поезія. Прожити на одній поезії неможливо, але й жити на самій лише прозі — нудно. Тому їхнє життя буде яким завгодно, але не нудним.