ЗВЕРНЕННЯ АНДРІЯ ЗАКРЕВСЬКОГО №73

Як казав свого часу мудрий Гарі Лінекер: «Футбол є простою грою; двадцять двоє чоловіків бігають за м'ячем дев’яносто хвилин до самого кінця, а програють завжди українці». Власне, «в оригіналі» було дещо не так, але хіба нам з вами зараз від цього легше? Судячи з того, що зараз «полилося» на наших футболістів, найкращі майстри шкіряного м'яча сидять у соцмережах і якби їх випустили на поле, ото вони б показали як вправно у футбола ганяти (воювати, реформи робити, дороги латати, крїною керувати-необхідне підкреслити)). Але, як-то кажеться, не все українцям Євробачення. Програвати теж треба вміти.

 Узагалі ж, я давно помітив цікаву закономірність: в українців-культ перемоги. Причому культ особливий і дуже специфічний. Українці люблять перемогу ще більше, аніж росіяни свою побєду. Бо ті її люблять донестями пару днів на початку травня, а українці свою перемогу - круглорічно. Причому не перемогу, до якої вони безпосередньо дотичні, адже якщо не самі взяли участь, то бодай підтримували, докладали зусиль, працювали, а таку, котра впала неба, діставшись на улюблену «халяву». Хто в нас, скажіть, особливо підтримує спорт, мистецтво, науку? Правильно-ніхто. На власні кошти і власному ентузіазмі українці їдуть у світ за перемогами, а коли їх здобувають - в Борисполі вже чекає делегація з квітами від влади і нові «фанати» від народу. Хто з вас два місяці тому всерйоз фанатів від Джамали? Отож бо… Українець Павло Єременко став головним інженером Airbus. А тепер знайдіть з ним хоч одне інтерв'ю в українських ЗМІ. Отож...

Коли якимось дивом вигравала наша збірна з футболу - то щастя і ейфорія від Сяну до Дону. Але гіркоту поразки завжди несуть рівно 11 осіб. Українцям стає різко нецікавий футбол як явище. "Українцям бракує перемог. Тому бойовий дух нації низький, не вистачає приводів для єднання і гордості". Ці фрази вимовляють настільки часто, що ми сприймаємо їх практично як аксіому. Так, у нас була страшна і важка історія, з частими поразками і втратами. Вочевидь, це й спричинило наш ненаситний апетит до перемог, часто за будь-яку ціну. Скажете: перемоги потрібні всім. Так. Але нам, українцям, чи не найбільше. Бо ми, як ніхто, вміємо їх втрачати.


Повернутися
18.06.2016
Категорія: Колонка Андрія Закревського
Колонка
Андрія Закревського
Шановні Тернополяни!

Тільки-но вляглася перша хвиля радості, котра піднялася довкола нашого першого олімпійського золота, як інтернетом відразу ж покотилася «зрада»: наш спортсмен-переможець обійнявся з володарем бронзи-росіянином, ще й обгорнув його українським прапором…  Цікаво, кого нині «розпинають» більше: нашого Абраменка в Україні за обійми з росіянином, чи росіянина – на його батьківщині - за те, що дався загорнути в наш прапор… Знаходяться уже й ті, хто чи то жартома, чи всерйоз пропонує російському спортсмену попросити політичного притулку в Україні (мовляв, якщо встигне до кінця Олімпіади, то будемо мати вже дві медалі) і ті, хто, відкричавши нашому спортсмену «Осанна», починають скандувати «Розіпни його»…

Поки ламаються списи і точаться суперечки, зверну вашу увагу на дуже символічну деталь: спортсмен, котрий переміг, накрив своїм (нашим, українським!) прапором того, хто програв… Зрештою, вам не треба пояснювати, чому представники Росії на цій Олімпіаді без прапорів – «безликі», майже як «їхтамнєти» на Донбасі… Я вірю у символічність цього жесту, яким Україна «покриває» Росію, так само, як і у великодушність переможців. А все решта - просто спорт.